Передплата 2024 «Добра кухня»

Європейці повинні сприяти виживанню й успіху України не тільки заради нас, але і заради себе

Тому що в результаті нашої поразки ми не побачимо не тільки України, про яку ми мріємо, але й Європи, яку ми знаємо

Поразка Європи

Коли політики і коментатори у європейських країнах коментують наслідки поразки України у війні з росією, вони, як правило, поділяються на два табори.

Перший вважає, що така поразка буде проблемою насамперед для України, ну хіба що створить для сусідніх з нею країн серйозні міграційні проблеми. Однак росія не ризикне війною з НАТО і навіть якщо продовжить свою агресивну кампанію, вона стосуватиметься виключно колишніх радянських республік. Хіба не таким підходом керувалися Фінляндія і Швеція, коли відмовлялися від свого нейтрального статусу й приєднувалися до альянсу?

Другий табір, навпаки, вважає, що поразка України означатиме початок великої війни у Європі, що апетит приходить під час їжі, що путін переконається у млявості Заходу і не побоїться навіть його військово-технічної переваги. Та й чи є ця перевага, коли мова йде про звичайні озброєння? Війна в Україні продемонструвала, що ні.

Позиції обох таборів, як бачимо, є діаметрально протилежними. Й тих, хто вірить у мир, набагато більше, ніж тих, хто боїться війни як наслідку поразки України. А отже, європейцями та й взагалі Заходом ця війна сприймається через призму співчуття, а не серйозної загрози для власної безпеки. І навіть суворі попередження деяких провідних політиків, які ми чуємо останнім часом, мало кого переконують.

Однак якщо подивитись на наслідки поразки України не з точки зору військової небезпеки, а з точки зору політичних змін, картина буде здаватися набагато похмурішою. При чому не лише для тих, хто вірить у війну, але й для тих, хто переконаний у гарантіях миру. Адже в будь-якому разі ми будемо мати справу з переляканими й фрустрованими суспільствами, на кордонах яких несподівано зʼявиться росія. І якщо дійсно сподіватися на мир, то хіба не на співіснуванні з росією він має базуватися?

Це навіть не теоретичне припущення.

Це фактично та сама модель існування, яка вже зараз існує в Угорщині та Словаччині. Та й у Чехії настрої щодо необхідності співіснування з росією завжди знаходилися у політичному мейнстримі, хіба що війна з росією їх змінила. Але не будемо забувати, що ці три країни — жертви радянського вторгнення вже у повоєнні роки. І травма цього вторгнення на десятиріччя визначила практики виживання і в Угорщині, і в Чехословаччині (причому у Словаччині, як у «периферійній» республіці, пресинг завжди був агресивнішим, ніж у Празі, так само як в УРСР пресинг влади завжди був більш агресивним, ніж у москві).

І коли зʼявилися політики, які навчилися грати на цій травмі — в Угорщині це був Віктор Орбан, у Словаччині Владимир Мечіар, а згодом Роберт Фіцо. Вони виявилися майже безальтернативними лідерами для великої частини суспільства, яке живе цінностями виживання. Тому що це історично налякане суспільство, суспільство, у якому дідусі пояснюють онукам, як важливо більше ніколи у житті не зустрітися на власній вулиці із російським танком.

А от тепер уявімо собі ситуацію, коли російський танк повертається поки що до Львова чи Ужгорода, а російські ракети розгортаються на Яворівському полігоні. Чи не призведе це до того, що вся Центральна Європа стане «великою Угорщиною»?

Сьогодні таке твердження може здаватися політичною фантастикою, тим більше на тлі великого розколу на рівні Вишеградської групи.
Але ми з вами добре знаємо, як змінюються політичні настрої суспільства після різких поворотів у історії. Тим більш не забуваймо — вибори у Європі відбуватимуться на тлі безпрецедентної міграційної кризи, коли кожен європеєць буде бачити нових українських втікачів на вулицях свого рідного міста. І що він муситиме вибрати, щоб не повторити їхньої долі — конфронтацію чи співіснування із потенційним агресором?

Політичний ландшафт Чехії, особливо до 2022 року, у часи Мілоша Земана та Андрея Бабіша, нагадують, що зміни тут можуть відбутися без особливих різких зсувів — й у проросійський бік. З Польщею, звісно, все не так просто. Однак вже зараз політичним силам, налаштованим на фактичне блокування допомоги Україні, як «Конфедерація», вдається диктувати свій порядок денний цілій країні й обом головним партіям Польщі навіть без гучних парламентських успіхів та участі в коаліції.

Уявіть собі польського виборця після краху України і на тлі міграційних проблем, які у Польщі внаслідок цього краху будуть у рази більшими, ніж у сусідніх країнах. І зрозуміймо, що гарантувати збереження Польщі, налаштованої на рішучу відсіч російським політичним зазіханням, у такому разі вам не зможе ніхто.

Але ще більшими проблеми країн Центральної Європи будуть у разі, якщо проросійські сили — глузливо назвемо їх «партіями миру» — збільшать свій вплив у провідних країнах Європейського союзу, таких як Німеччина, Франція, Італія чи Нідерланди. Такі сили у цих країнах вже є, їхній рейтинг дозволяє говорити про можливі успіхи в разі дестабілізації міжнародної ситуації. Й не забуваймо, що лідери цих ультраправих чи ультралівих партій ще й переконані євроскептики.

Так що мова йтиме не тільки про бажання порозумітися із кремлем, але й про рішуче переформатування європейського проєкту. Тобто про безпеку й гроші для країн Центральної Європи. Що, своєю чергою, тільки посилить їхній дрейф у бік москви.

«Велика Угорщина»? Та це навіть мʼяко сказано!

Тож коли ми говоримо про виживання й успіх України, маємо підкреслити: європейці повинні сприяти цьому виживанню й успіху не тільки заради нас, але і заради себе. Тому що в результаті нашої поразки ми не побачимо не тільки України, про яку ми мріємо, але й Європи, яку ми знаємо.

Джерело

Схожі новини

Читайте також