Ми усі травмовані тією чи иншою мірою, від найменшого до найстаршого
Фактично всі, нація. І нам жити з цим. Нам бути з цим, нам бути одне з одним, нам підтримувати одне одного, бо в тому й зцілення
Коли вдома сьогодні вимкнули світло чи то планово, чи аварійно, — не знаю, я не встигла нічого проаналізувати: мене просто одразу нещадно тригернуло.
Знеструмлення минулого року дались мені дуже, дуже складно. І ніби й не було ще на що нарікати, але з півторарічною Лідою на четвертий рік материнства їх було реально важко переживати.
Ми з дітьми тоді жили в Красному, і рятувала мене тільки сусідка Наталя, що мала таких самих малих дітей. Їх у цьому віці ще абсолютно увесь вечір треба чимось розважати. Втомлений ти вже чи ні, — байдуже, материнство цілодобове.
Отже, ми сходились разом, щось готували, якось бавились ліхтариками, свічками, танцювали, співали, Наталя грала дітям на піяніні. Звучить весело? А мені та темінь була виснажливою настільки, що коли я зайшла сьогодні додому — в инший дім, в иншому місті — в ситуацію знеструмлення, заледве не розплакалась від флешбеку й інтрузії.
Здавалось би, таке лайтове з часу війни — просто знеструмлення — а разом з иншими чинниками так сильно в мені сьогодні знову спрацювало. Я кажу знову — бо так завжди. Кожного разу, коли вимикають світло, я миттєво згадую блекавт вже навіть поза раціо, в ту ж секунду згадую.
І боюсь, цей тригер завжди й буде в мені так спрацьовувати. Так само, як наші діти, наприклад, уже ніколи не забудуть сигналу повітряної тривоги (я писала про це). Ніколи, на жаль, хоч ми й щасливі, принаймні якщо це звук тривоги, просто тривоги. Не обстріл і не ракети.
Господи, мої діти ціле життя і пів життя живуть з усвідомленням, що їх хочуть [підставити слово],
як вони будуть давати з цим раду?!
А що казати тим, хто зазнав безпосередньої, а не опосередкованої війни?! а військовим?
Ми усі травмовані тією чи иншою мірою, від найменшого до найстаршого. Фактично всі, нація. І нам жити з цим. Нам бути з цим, нам бути одне з одним, нам підтримувати одне одного, бо в тому й зцілення.
Ми маємо зцілювати одне одного.
Ми маємо дбати про себе пораненого і про поранених довколишніх, маємо зализувати одне одному ці рани, деякі з яких ніколи не заживуть, — у найкращому випадку просто пошрамують шкіру.
Нам головне — у вільній країні.
Бо винна у всьому росія.
А ми — всі свої.
