Знаєте, ніяких ІПСО рф не треба, коли власні клопи біля корита так стараються
В світі фальшу та ілюзій все більше хочеться простягнути руку лише тим, хто без дощиків та гірлянд
У такі дати в умовно мирні часи найбільшими клопотами було вибратись на локальний ринок — за гарною шинкою, ароматним сиром і гарним м’ясом для холодцю. І відповісти на просте питання: «Олів'є, шуба чи нарешті спробувати щось нове і нерадянське?»
Але ми давно позбавлені права займатися буденними клопотами. І десятки сімей сьогодні обиратимуть труни своїм рідним. Замість «модного образу в рік Дракона» — вони пов’яжуть на голови траурні хустки. Ходитимуть у них довго з заплаканими очима — таких жінок все більше на вулицях наших міст.
А ті, хто на цей раз вцілів — будуть відчувати гіркоту вини за те, що вижив. Кажу про нормальних людей, а не буковельський десант, прокурорський весільний спецназ чи тьолочку бариги Міноборони Соню Морозюк, яка за рік з гаком типу стала типу кагбе художницею і ставить цінники десь такі, як в Іллі Чичкана, Ройтбурда, Олекси Манна та Івана Семесюка — справді знакових метрів, чиї роботи мають високу художню цінність.
Цинізм вищої проби. І постійне промацування реакції суспільства на те, чи ковтне, чи дасть ляпаса. Знаєте, ніяких ІПСО рф не треба, коли власні клопи біля корита так стараються.
У мене немає киплячої ненависті, на неї йде багато душевних сил. Я хочу крижаної помсти і такої, щоб жоден м’яз на обличчі не дригнув. Я ненавиджу наших ворогів хіба трохи більше за мародерів. Від перших ніколи не чекала добра, другі ж — вміло маскуються у вишиванки на свята.
Я ціную тих, хто є, а не хоче здаватись. В світі фальшу та ілюзій все більше хочеться простягнути руку лише тим, хто без дощиків та гірлянд.
Коли прийде той день, коли стане легше — хочеться слухати We’ll Meet Again з реальними героями, а не самозванцями. Багато їх понадягало камуфляжі без жодного на те права.
І так, хочеться попросити для тих, хто тут мурашить щодня заради перемоги — здоров’я і дрібку гумору. Без цього ніяк навіть в темні часи.
