Різдвяник на вікні, Різдво — на порозі…

Ця квітка щороку переносить мене у таку ж пору далекого дитинства. Той час постає перед очима і нині. Ну, як це можна забути?!

Зранку мама готує святвечірні страви, а нам, дітлахам, доручає обійти худобу, відкинути з подвір’я сніг, натерти у макітрі мак для куті. Тремо, а все поглядаємо на піч, звідки доносяться дивенні запахи щойно смажених пампухів з перетертою рожею і маком. Так хочеться скуштувати їх ще за кілька годин до того, як сядемо всі за празниковий стіл…

Мама вловлює наші «грішні» думки, і щоб прогнати їх з наших голів, дає ще одне відповідальне завдання. Просить взяти сокирчину і обійти з нею сад, збудити його до весни. Принагідно вкладає нам в уста магічні слова, які маємо змовити у саду.

Що ж, ідемо. Сніг вище колін. Морозець пощипує за вуха. З рота парує, як із банячка на кухні, де доварюється капуста з пшоном.
А ось і перше деревце — п’ятирічна яблунька. Легенько обухом стукаю по її стовбуру, а брат примовляє: «Вставай, не спи! — овочі роди! Бо як будеш спати, буду’тя рубати…»

А далі з такими ж примовками обходимо всі інші яблуні, груші, горіхи, вишні, сливи. Не менше годину потратили на ту церемонію.
Вже починає смеркатися, в небі над лісом ледь блимає перша зоря. Мама кличе до хати. А там уже заставлений всякими наїдками стіл: кутя, борщ з вушками, гриби, оселедець, капуста, приправлена смаженою на олії цибулькою, узвар, такі жадані пампухи та інша святвечірня їда. На підлозі пахнюче сіно, на вікні — дідух, як символи добробуту. По кутах під обрусом часник, який мав відганяти у наступному році всі біди і дарувати здоров’я. На столі велика воскова свічка, що віддає медом.

Молимося. Батька нема, тож на правах господаря свічку запалює найстарший брат. «Дай Боже, ті свята добре провести і нових дочекатися…»
Ніхто з нас не забуде того найбільшого дитячого і дорослого свята. Нагадує мені його і оцей ось рожевий пуп’янок у вазонку на вікні. Сповіщає, що на порозі — Різдво…