Ліки від депресії під час війни
Знайомий в одному із сіл на Львівщині щотижня «дістає» мене одним і тим же запитанням: коли ТО все закінчиться? Мовляв, від новин йому робиться зле, сил нема терпіти. Тож я, на його думку, як «людина, що знає трохи більше, ніж інші», мав би сказати йому щось обнадійливе…
Василь веде напівзатворницький спосіб життя. Із сусідами не дружить. У церкві його бачать хіба що по великих святах. Город занедбав. Коли сільські активістки, ідучи від хати до хати, збирають гроші на дрон земляку-фронтовику чи просять передати воїнам якихось домашніх консервів, замикає зсередини двері. «На люди» виходить хіба що до магазину. Майже весь час проводить біля телевізора. Це про таких у нашого народу є приказка про хату, яка скраю…
Інший мій знайомий, Сергій, багатодітний батько, війною переймається не менше. Але не труситься від переляку, не ниє на кожному кроці, не скиглить. У перші дні великомасштабного вторгнення влився у сільську самооборону, разом із старшими і зовсім юними наробили «коктейлів молотова», прорахували всі ймовірні шляхи через ліс, якими ворог міг би (не дай, Боже!) вдертися в їхнє село — і придумали пастки для зайд, з яких вибратися їм було б годі.
Сергій вважає: ті, що через обставини залишаються у тилу, мають теж працювати на Перемогу. Хто як вміє, хто чим може. У тому числі — обробляти землю, не дати їй перетворитися у пустир. Бо хліб — теж наша зброя.
Цей сезон для селян видався, як ніколи, складним. Тяжко було у суху землю посіяти, ще важче тепер — реалізувати вирощений урожай. Купують його «за копійки». Низька ціна на фермерську пшеницю, малину, сою, гречку не покривала витрат, про прибуток і говорити нема що. Але Сергій не опускає рук. Навіть у безвихідних ситуаціях знаходить вихід. Ось як у цьому випадку. Йому не було де просушити зерно. Знав: якщо продати його з великою вологістю — буде у суцільних мінусах. Відтак самотужки узявся робити домашню сушарку. Хоче бути незалежним від погоди і від зверхніх закупівельників. Надворі — неприємний пізньоосінній дощ, який переходить у сніг, а він не втікає до хати — зварює свій саморобний сушильний агрегат. Пригодиться собі й іншим. Упевнений, що задумане йому вдасться.
По кілька годин на день Сергій пропадає біля свого проєкту. І при цьому дає раду трьом дітям, обходить домашню худобу, наводить лад на обійсті, доглядає сад, встигає подивитися на стан своєї озимини, провідує стареньких батьків в іншому селі. Робить багато чого в інтересах громади. Єдине, чим не займається — не ставить нікому дурних запитань. Не експлуатує язика і телевізора. У нього для цього нема часу. Експлуатує молоток, лопату, пилу, дриль, ножівку. Весь присвячений корисній роботі. Тому й не чіпається цього селянина хандра, депресія, зневіра. І не передає їх іншим. У наш час це не так уже й мало.
