Колективні листи не притаманні демократіям

Я зненавидів колективні листи ще у 1976 році. Тоді мій колега, з яким я був у дружніх стосунках, гросмейстер Віктор Корчной залишився назавжди за кордоном. Його родина у Ленінграді була за це репресована: сина звільнили з ленінградського Університету та відразу призвали до лав радянської армії. За зрозумілу відмову від військової служби сина ув’язнили.

Але радянській владі це покарання видалося недостатнім, і міністерство спорту підготувало колективного листа з засудженням Корчного. Цей лист мав нібито виходити від обурених колег Корчного — провідних радянських гросмейстерів. Заступник міністра Івонін почав обдзвонювати гросмейстерів, які залежали від міністерства як через дозвіл виїзду на міжнародні змагання, так і в усіх інших аспектах спортивної кар’єри. Мене закликали до телефону зненацька, коли я перебував на тренувальних зборах у горах Вірменії. Замміністра Івонін сказав, що підготовлено листа з засудженням Корчного, який вже підписало кілька провідних гросмейстерів. «Будемо читати текст чи Ви згідні з листом і без цього? «Я набрався наглості і сказав, що буду уважно слухати, що я там засуджую. Замміністра хвилин десять читав текст з неприхованим роздратуванням, а я тим виграв час, щоби зрозуміти, який у мене є вибір.

А вибір був між закінченням спортивної кар’єри і відповідними поневіряннями не тільки для мене, але й дружини та сина, якому щойно виповнився один рік.

Я не був дисидентом, і політика мене тоді взагалі не цікавила. Я був спортсменом, чия спортивна кар’єра успішно розвивалася, і я мріяв про найвищі досягнення. Зрозумів, що цей лист — це не засудження Корчного, а перевірка його колег на лояльність до радянської влади.
І коли замміністра дочитав до кінця, я сказав, що згідний з текстом, з яким, зрозуміло, був незгідний. Так тоталітарна влада ламала всіх людей, які думали, що вони мають совість.

Коли ми через багато років зустрілися з Корчним на турнірі в Угорщині і щодня спілкувалися, бо зберегли дружні стосунки, він під час прогулянки нагадав мені про підпис під цим колективним листом. Я сказав, що винуватий, але хай у мене кине каменем той, хто безгрішний. «Вікторе, покладіть руку на серце і скажіть, що якби ми помінялися ролями, то Ви би не підписали?» «Не кип’ятись», — сказав Корчной. — «Я просто хотів, щоби ти ще раз усвідомив, у якій ти жив державі». Я в той час вже усвідомлював. А колективні листи зненавидів набагато раніше — у далекому 1976 році.

Якщо Львівська обласна шахова федерація хотіла почути думку сестер Музичук щодо участі у одних змаганнях з шахістами росії та білорусі, вона могла до них звернутися з проханням висловити свою думку у будь-яких ЗМІ. От чого нам не бракує, то це засобів масової інформації.
Зважаючи, що федерація матеріально допомагала дівчатам у підготовці до змагань, таке прохання було би доречним. Але вимагати підписувати листа, до тексту якого дівчата не мали жодного стосунку, було для сестер і образливим, і неприйнятним. Бо вони народилися у вільній державі. Тому вони абсолютно правильно відмовилися від примусу. Такими і мають бути справжні козаки. Слово козак походить від поняття вільний, а отже, необов’язково має бути чоловічого роду. Але з цієї відмови підписувати колективного листа почалися подальші поневіряння сестер-гросмейстерів.

Їх звинуватили ледь не у державній зраді. І це усупереч тим фактам, що дівчата багатьма своїми діями сприяли пожертвам у 50 тисяч євро для ЗСУ. Це вони робили у різних куточках Європи від Іспанії до Бельгії.

Вони, як лідери збірної України з шахів, сприяли видатній перемозі українського спорту — золотим медалям переможців Світової шахової Олімпіади. За цей успіх міністерство не подало сестер Музичук до нагородження щорічною президентською стипендією, і тому їх прізвищ немає серед поточних реципієнтів президентської стипендії. Це не завадило Анні вибороти почесне третє місце на Кубку Світу, що нещодавно закінчився в Азербайджані. Міністерство спорту та Федерація шахів України мали би привітати Анну Музичук з успіхом, оскільки вона прославляла не тільки себе, а й український прапор. Але гору взяли амбіції, і це тільки погіршило стосунки.

І от слово за слово, дійшло до того, що сестри відмовилися підписувати контракт з Міністерством молоді та спорту України, і не виступатимуть на найближчих змаганнях за збірну команду України. Це нікому не потрібний перебіг подій. Цькування дівчат слід припинити. Воно не має жодного підґрунтя. Хай грають та перемагають на радість собі і во славу України.

Колективні листи більше пасують тоталітарній московській владі. Там вони органічно вплітаються у загальну картину залякування і неповаги до людської гідності. А для нас людська гідність має бути на першому плані. Адже свобода не зможе себе захистити, якщо вона не спирається на людську гідність.