Життя — це не сценарна арка
Судячи з кількості обшуків та підозр, які несуться країною, керівництво усвідомило, що в країні є проблеми. Але поки що не усвідомило, що системні проблеми не долаються виключно силовими методами, без перетворення самої системи у щось якісно інше
Це трохи схоже на магічне, або кінематографічне мислення.
Треба сказати, що українцям в принципі притаманна така форма мислення. Сторіччя поневірянь привели нас до зациклення на приматі справедливості, відплати та помсти.
Це добре для кіно. Головний герой наказує головного антигероя, мститься йому та скидає понівечене тіло злодія зі скали. Далі слідує музика та титр «The End». Історія завершена.
Але життя — це не сценарна арка. Після кінця фільму головний герой продовжує жити. І не факт, що його життя набуває якоїсь нової якості. Об’єми зла у світі не зменшуються. На місце одного злодія приходить три інших. А сам головний герой на завершення історії може в реальності не зібрати своє життя до купи.
Коли правоохоронці отримують команду фас, це задовольняє палаючу жагу до справедливості у суспільстві. Але самі неефективні або корумповані системи не стають від цього кращими. Ні. В реальності, виключно силовий підхід призводить якраз до того, що існуюча система стає ще більш ефективною.
Чому? Тому що без сутнісних зміг силові органи виконують виключно роль вовків — санітарів лісу. Вони вибраковують ідіотів, які неякісно підробляють документи для виїзду, купують вілли в Іспанії, беруть у першого перехожого хабарі без перевірки особи чи п@здять підлеглих бітою на камеру. Лишаються в обоймі більш хитрі, більш спритні та розумні. Загальна корупційна рента від цих дій тільки зростає. Бо зростають ризики. Умовно, все починалося з того, що «Шлях» коштував 3. Потім — 7. Потім — 10. Зараз буде коштувати всі 15. І на місце кретинів прийдуть більш професійні схематозники. Або люди не з вулиці, а з правильної обойми, які є недоторканими. Тому що правоохоронна система не гумова. В неї є межа проникнення, ресурсні обмеження та потреба до швидких результатів — щоби відпрацювати «палички». А це означає, що якщо мова не йде про цільове політичне замовлення, дотягується вона до найслабкіших підранків, які йдуть до грошового озера не звертаючи уваги на вовчі сліди.
Такий підхід нагадує систему ритуальних жертвоприношень в Ацтеків: стратьмо ще 500 рабів і дощ обов’язково прийде. Але дощу не буде, ні від 500, ні від 5000 страт. І щоби кукурудза не засохла думати треба не про страти, а про побудову іригаційної колодязної системи.
Ритуальні страти — це захоплююче видовище. Але води від цього більше не стане.
Вирішувати системну кризу державного управління потрібно не показовою компанійщиною. А трансформаціями. Але ці трансформації можливі тільки тоді, коли верхи зададуться питанням: а чи не ми самі запрограмували таку систему власними базовими прошивками та підходами? Чи вірно ми склали умовний генплан країни? Чи правильно, що в період кризи усі управлінські рішення обмежуються колом з 5−10 осіб, які рулять геть усім в ручному та телефонному режимі. І рулять спираючись на власний обмежений фізичний ресурс та власну стелю компетентності.
Можливо це розуміння колись прийде. До цього будемо тушити пожежу народного гніву за допомогою аутодафе. Бо пожежу можна потушити вогнем. Це ж загальновідомий факт! Більше жертв богу Державного управління! Може він нарешті наїсться та змилується над нами!
