Захищає країну 16 місяців, а його досі не вважають учасником бойових дій

У кількаденну фронтову відпустку приїхав знайомий воїн. Солдатом він став у перший же день великомасштабного вторгнення, коли, покинувши аудиторію, в якій читав студентам лекції з історії, разом із другом-викладачем пішов у військкомат. Спочатку на війну не брали — мовляв, взагалі не має армійського досвіду. Але він наполіг. І ось уже 16 місяців замість того, щоб розповідати юнакам про те, як гетьман Сагайдачний брав в облогу москву, як герої Крут стримували навалу більшовиків, як вояки УПА вступали у нерівний бій з енкаведистами, він, освітянин, великий книголюб, а тепер — старший навідник гармати, разом зі своїми побратимами гатить по старих-нових ворогах України. Дивуюся, як цей худющий хлопчина спромогався підносити 50-кілограмові снаряди до «Анни» (так мило назвали бійці свою канону).

Завжди скромний, цього разу він не проминає нагоди похвалитися.

— Хай тільки мені дадуть ціль, а я вже б’ю по москалях, як має бути! Б’ю за тих наших хлопців, які полягли. Командири мене хвалять за високу, 80-відсоткову влучність!

Дмитро на фронті веде свій щоденник, записує туди найбільш значущі події. Зокрема занотував, як дивом вижив під обстрілами 12−15 травня минулого року, коли тримали оборону під Попасною. І про те, як сутужно їм було під Лисичанськом, Сєвєродонецьком, Врубівкою, Золотим. Перед його очима — кожна прожита на війні хвилина, полеглі друзі. Разом з ним постійно дві книги, які надихають — Біблія і «Маруся» Василя Шкляра.

Із нашим легендарним письменником Дмитро знайомий особисто. Ось що про цього воїна автор бестселерів сказав в недавньому інтерв’ю, відповідаючи на запитання, що його вражає у наших захисниках:

«Що вражає?.. Глибоке усвідомлення власної потрібності на цій війні. Готовність до найтяжчих випробувань. Непохитна впевненість у перемозі. Дивовижний оптимізм, попри всі тяжкі втрати.

Я вже колись розповідав про артилериста Дмитра Сколоздру зі Львівщини. Він, до речі, називає себе гармашем, по-давньому, по-козацькому. Зрідка вдається поговорити по телефону, і цей хлопчина постійно мене заспокоює. Мовляв, ви там не переживайте, у нас все добре, все буде по-нашому. Жодних нарікань, жодних скарг. Є таке поняття, як радість боротьби. Слово «радість» важко в’яжеться зі словом «війна». Але ж ми самі бачимо, що наші хлопці уміють і воювати весело. Так було і колись. Так є. Життя «перемагає».

Так сказав про Дмитра Василь Шкляр. А мене вразило, що і на 491-му дні великої війни цей Воїн не має статусу учасника бойових дій! Виходить, що весь цей час вчорашній педагог не захищав свою країну, не ризикував життям у гарячих точках, у тому числі — у Бахмуті. Що це не його Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний удостоїв нагрудного знака «Хрест хоробрих». Що це не за його здоров’я щодня моляться рідні, друзі, односельці, колеги, студенти…

Як же воно часом буває: деякі тилові клерки у погонах висунуться на день-два на віддалену від фронту позицію, а вже через місяць козиряють посвідченням УБД. А ті, що постійно пролитими потом і кров’ю реально наближають Перемогу, на таке визнання чомусь не заслужили. Як і не дочекалися його багато полеглих побратимів…

Дмитро зовсім не переймається тим, що штабні бюрократи не оформили йому належний документ. Каже, що воює не за нагороди, не за посвідчення. Ні в чому не розчаровується. Упевнений і повторює це всім: ми переможемо, попри все!

Але як бюрократи у погонах можуть зневажати таких геройських хлопців?