Порадниця-злорадниця

Життя, як воно є — можна сказати про цей сумний випадок. І тут же продовжити: бути так воно не повинно. Інакше багато суму і зла ще водитиметься поміж нами…

Разом із товаришем, який давненько не навідувався у рідні краї, їдемо кількакілометровим селом у галицькій глибинці. Хоче дізнатися, чи ще є, чи збереглася звідти якась дорога-стежка до села Білого у сусідній області, де народилася його покійна бабуся. Хотів би при нагоді побувати там, згадати далеке дитинство…

Кілька хвилин перед нашою поїздкою закінчилася сильна злива, її сліди видно довкола: на асфальтівці поламані гілля, потоки бруду, занесені дощовими потоками. Навпроти ледь не кожної хати стоять селяни із сумками: виглядають «магазин на колесах», який аж з-під Калуша ось-ось має привезти їм хліба, олії, сірників, прального порошку та іншого, потрібного на хазяйстві краму. Зупиняємося біля однієї із жіночок, що у чорній хустині і блузці, цікавимося, чи у правильному керунку їдемо. Заодно розпитуємо, як живеться їй на цьому «краю світу».

Відповідає тихо і якось неохоче. Пенсії ще не дають і не знати, чи матиме її. Тримає корову, свиню, кури, обробляють разом із чоловіком город. З того і живуть. Але життя їй не миле. Бо втратила двох синів. Один у 14 років помер від гепатиту. Другий пішов у засвіти теж молодим, 32-річним — у могилу його загнала горілка.

Як був тверезим, — виливає нам свої жалі опечалена мати, — робота в його руках горіла, допомагав, чим тільки міг. А тільки-но піде у центр села, «до склепу» (так тут називають крамницю) — ставав зовсім іншою людиною. У продавчині купував якусь самопальну «цьмагу», яку діставала з-під ляди, напивався до чортиків. У його голові після того питва щось таке неймовірне робилося, що не міг всидіти. Скільки разів не ходила до тієї торговки, благала, аби не труїла «хімією» сина — нічого не допомагало.

Після чергових таких походеньок до сільської кнайпи син прийшов на подвір’я і впав на землю з розкинутими руками. «Швидка» до лікарні його не довезла. Згодом медики константували, що смерть молодого чоловіка настала внаслідок набряку головного мозку, який спричинило спиртне…
Поховати сина допомогло село. Люди приходили на похорон і замість вінків-квітів тиснули в кулак матері гроші. Дехто давав по дві-три тисячі…

— Якби не та продавчиня, мій син ще був би живим, — змахуючи сльозу каже жінка. — Ходила жалітися і до голови сільради — нічого не допомагало. Вона і далі робила своє. Не один чоловік у нашім селі через ту дивну горілку уже не живе…

Нашу печальну розмову перериває поява бусика, який за графіком, двічі на тиждень, привозить селянам замовлений товар. Жінка у чорному іде взяти собі булок-плетенок. Чекаємо, щоб попрощатися з нею. Раптом чуємо біля машини крик, розмову на підвищених тонах. Невже посварилися між собою покупці за те, що комусь якогось краму забракло?

Через кілька хвилин жінка у чорному повертається. Вся якась стривожена. Запитуємо, що і до чого. А вона, втираючи очі, каже:

 — Це сусідка до мене причепилася з претензіями. Чула, як я жалілася вам на ту продавчиню, що гендлювала технічним спиртом, і каже мені: «Навіщо ти чужим людям „здаєш“ нашу Катю? Твого сина вже не повернеш. Але не роби проблем іншим!».

Насправді проблем не було б, якби ця ось «принципова» сусідка разом з іншими односельцями і війтом вчасно поставили на місце торговку «цьмагою» — а не покривали її. Тоді наша недавня співрозмовниця не одягала б на себе все чорне, їй було би заради кого жити. А її син, можливо, ще не раз прислужився б своїми роботящими руками. Зокремв, тій пані, яка щойно пробувала «перевиховати» згорьовану сусідку…