Чому відмова від дисертації, де є явні ознаки плагіату, сприймається як чеснота?
Називати білим чорне через емоції — це інфантильність
Пост поза трендом.
Мені глибоко симпатичний Оксен Лісовий. І здобутки та підходи в Малій академії наук, і служба в ЗСУ, і ставлення до історії…
І навіть відмова від дисертації, де є явні ознаки плагіату. Я от єдине не можу збагнути: а чому це сприймається як чеснота?
Відмовитися, вибачитися, почати з чистого листа. Але звідки стільки захвату і аплодисментів? Ну і як мають почуватися ті, хто чесно написав свої дисертації? Їм ніхто не аплодує.
Олег Покальчук написав доводі дискусійну статтю в «Дзеркалі тижня», де стверджує, що люди і цінності не змінюються. Мені ж здається, що після російських бомб на голову просвітління має все ж настати в багатьох на сході.
А після тяжких випробувань, які проходить країна, ми б мали все ж таки навести фокус на власну систему цінностей і називати речі своїми іменами: чесність — добре, плагіат — погано. Все, насправді, просто.
Ми надто довго жили в логіці «не все так однозначно»…
Називати білим чорне через емоції — це інфантильність. Від неї варто було б позбуватися…
