Остання кривава пісня імперії

Історія втрати Криму — це не кілька тижнів у 2014, а 23 роки поспіль. Більше того — це був тест-драйв технологій віджимання територій. Далі би ми шматочок за шматочком втратили все. Успіх кримської операції породив наступний етап вторгнення — не на Донбас, а на всю Східну Україну, бо ми вже почали забувати про Харків і Дніпро навесні 2014. Далі мала бути Одеса. Але щось пішло не так — мікроскопічні залишки Збройних сил і спецпідрозділів міліції й СБУ та перша хвиля добровольців зупинили «російську весну».

Нинішня фаза війни — це остання кривава пісня імперії, яка зрозуміла, що шансів на повторення Криму 2014 вже немає, а шанси на успіх військової операції тануть з кожним роком.

Україна віддавала свою державність поступово. Занепад інституцій, корупція, посилення фактичної влади кланів та олігархів наче запрошували сильного сусіда взяти провалену країну (failed state) під крило. Білорусь — це ще не крайній випадок, бо там є хитрий щур, що опирається. Янукович би не зміг так грати.

Майдан відвернув найбільшу смертельну загрозу, яка була нависла над Україною. Тож імперія вдалася до інших, відвертіших засобів. Якби не Майдан, зараз би хтось із нас безнадійно партизанив в Карпатах, інші би виїхали, треті лежали в могилах. А весь цивілізований світ вітав би путіна, який відвернув гуманітарну катастрофу і врятував мільйони людей від нацизму. Бо історію пишуть переможці, хай би як несправедливо це не звучало. Тож нині, у 2022 російські танки стояли би у Вільнюсі, готуючись рвонути на Варшаву, а німецькі й польські політики й генерали кусали би лікті, бо нема чим воювати. А американські виборці шукали би на мапі Естонію, переконуючи одне одного, що хлопцям з Оклахоми та Огайо нема сенсу гинути за те, чого навіть на глобусі не видно, на іншому кінці земної кулі, тим більше, що Берлін і Париж лише висловлюють глибоке занепокоєння. І згадують, що насправді Східна Європа разом з Балтією є традиційною російською сферою впливу, обіцяною ще у 1943, і треба почути росію й дати їй можливість зберегти зони інтересів.

Підсумки

1. Поки ми будемо напівпроваленою державою, зі слабкими інституціями, персоналістською владою, обмеженням свободи слова, корупцією, владою кланів та невільною економікою, — ми під загрозою.

2. Ніхто нам за нас країну не зробить. Історію пишуть переможці. Можливо, Карфаген мав рацію у війні з Римом, але ми цього ніколи не дізнаємося, як ніколи би не дізналися наші нащадки (ті з них, хто вижив би) правду про страшну київську хунту, про наколоті апельсинки та про відважних російських воїнів-інтернаціоналістів, які врятували братній народ (а насправді один народ) від гуманітарної катастрофи. Врешті, правду про Голодомор ми дізналися лише завдяки незалежності України — хоч би як ця пам’ять плекалася в окремих родинах, вона б не вижила за чотири покоління.

3. Крим може бути українським, лише якщо він буде кримськотатарським (і навпаки — він може бути кримськотатарським, лише якщо буде українським). Кримці — жива основа цієї землі, єдина сила, яка здатна повернути їй розквіт та лад. Нехтування цим розумінням коштувало нам дорого.

4. І головне. Ніколи знову. росія не становитиме загрози для нас лише в одному випадку — коли припинить існування.

Джерело