Ілюстрація совково-російських прошивок в головах українців

У мене улюблена історія, якою я інколи ілюструю міцність совково-російських прошивок в головах українців.

Історія трапилася ще в мої студентські часи, здається, у 1993 чи 1994 році. На лекції з німецької літератури викладачка нашого благословенного ЛНУ (тоді ще ЛДУ) раптом перейшла на російську, цитуючи поезію Шиллера.

На моє запитання, wtf, чому російською, вона гордо відповіла, що «цитує мовою оригіналу».

Звісно ж я спитав, чи справді вона думає, що Шиллер писав російською і вона швиденько з’їхала.

Тобто, у голові людини, чий рівень IQ дозволив скомпонувати достатньо великий за обсягом текст, який інші розумні люди дозволили вважати дисертацією, російська на автоматі дорівнювала «мові оригіналу».

На це десятиліттями працювала совєтська система освіти, пропаганди, сфера культури. Тому я не дивуюся людям, які щиро вважають посередніх російських поетів і пісатєлів геніями світового масштабу, а їх пам’ятники — важливим надбанням для України. І тим, хто досі не розуміє, що стояти на одній сцені (сидіти за одним столом) з росіянами, байдуже якого сорту, все ще можна. Я лише шкодую, що ці люди після війни матимуть право обирати і бути обраними.

Джерело