Як запобігти черговій реінкарнації проросійських партій в Україні
Судовий вирок та відмова від російського працюватиме з залишками проросійського виборця ефективніше, ніж просто заборона діяльності персонажів, які навряд чи змінили переконання
30 серпня 1991 року, на шостий день відновленої державної Незалежності, в Україні офіційно забороняють діяльність Комуністичної партії на всій території, включно з Кримом. Процедура не пройшла судову інстанцію, це було політичне рішення. Леонід Кравчук, тодішній президент України, любив розповідати історію, яку повторив і мені при особистій зустрічі. Він згадував, як заборона обурила голову КПУ Станіслава Гуренка. Він прийшов до свого недавнього однопартійця — так-так, Леонід Макарович два тижні тому ще й сам мав партквиток! — і заявив: заборонити комуністів може лише Верховний Суд. На що почув: «То ви хочете, аби вас ще й судили?».
Так уперше в новітній історії України відбувся процес заборони проросійської політсили. А в тому, що КПУ була породженням КПРС і українським філіалом КПРФ, навряд чи треба когось спеціально переконувати. 14 травня 2022 року чинний український президент Володимир Зеленський продовжив традицію, підписавши закон, що передбачає заборону проросійських партій. Найперше це стосується ОПЗЖ, але ж є ще Опозиційний блок та інші, ще менш вагомі непарламентські політичні утворення.
Але окрім традиції заборон проросійських сил новітня українська історія має також традиції їхнього безболісного відродження. Так, 19 червня 1993 року в Донецьку проходить цілком собі легальний з`їзд забороненої КПУ. На якому інженера-гірника Петра Симоненка проголошують новим партійним лідером. А компартія, чию заборону не скасовано, без проблем реєструється в жовтні того ж року з прицілом на позачергові парламентські вибори. На які йде, здобуває чималу кількість голосів і на двадцять наступних років закріпляється в українському парламенті.
Боротьбу за проросійського виборця з комуністами вели соціалісти — до появи на політичній карті України Партії регіонів. Ставши партією влади після перемоги на президентських виборах 2010-того Віктора Януковича, вона перетягнула на себе проросійську ковдру в ВР. Тим більше, що після політичної зради лідером соціалістів Олександром Морозом своїх «помаранчевих» соратників Соцпартію виборці до парламенту не пустили. Тобто комуністи стали такими собі молодшими братами «регіоналів». Але після перемоги Майдану КПУ заборонили знову. А Партію регіонів — через три роки, в 2017-тому. Їхню нішу на той час займав у ВР Опозиційний блок, а після парламентських виборів 2019-того — одіозна ОПЗЖ з Медведчуком — лідером. Ось тепер заборонена й вона.
Про що свідчить ця коротка історія заборон проросійських партій в Україні?
Лише про можливість регенерації проросійських сил та існування їх паралельно під різними назвами. Байдуже, як вони називаються: комуністи, соціалісти, регіонали, опоблоківці або взагалі, вибачте на слові, зажопи. Право на життя, ухвалення рішень, вплив на державні процеси та руйнівну для України діяльність їм дають не лідери та партійні активісти. І не росія з путіним на чолі.
Навіть якщо врахувати наявність адмінресурсу на виборах, у всі часи було чимало громадян, котрі щиро й мотивовано голосували за перераховані вище політсили. Ще раз: мільйони українців усі тридцять років Незалежності чудово знали про проросійську орієнтацію цих політсил. І підтримували їх своїми голосами саме з цієї причини. Виборці соціалістів побігли до регіоналів. Виборці регіоналів — до медведчуківської ОПЗЖ. Факт, що головний там кум самого путіна, був для цих виборців знаком якості та вотумом довіри.
Погана новина: ці виборці нікуди не поділися. Навіть під час масштабного російського вторгнення, в дні, коли на українські міста й села летять російські бомби, українських жінок ґвалтують, а українських дітей вбивають, вони зберігають відданість проросійському вектору розвитку. Парадокс, але трагедію вони схильні вбачати в тому, що Україна вперто не хотіла домовлятися з найближчим, історично даним сусідом. Обравши якийсь незрозумілий напрямок руху вперед, на Захід, далеко.
Тому реінкарнація проросійського, на жаль, можлива в якійсь перспективі. Це сьогодні 86% українців підтримують повну заборону проросійських партій. Але ж соціологія не охоплює тимчасово окуповані території та мільйони біженців і переселенців. Не варто тішити себе ілюзіями, що війна й лихо, яке вона несе з собою, сама собою виправить ситуацію на краще й позбавить проросійське скільки-небуть вагомої підтримки.
Проросійський, а заразом — прорадянський — сегмент варто, справді, заборонити рішенням суду. Вже не вперше і не лише мною наголошується на необхідності процесу, аналогічному до Нюрнберзького. На якому слід хай із запізненням, але засудити діяльність комуністів, прирівнявши їх до нацистів. А оскільки нинішні проросійські партії в Україні мають комуністичне коріння, такий суд зробить їх злочинцями автоматично. Як це оформити правильно — справа фахових юристів. Проте без політичної волі правлячої верхівки процес не зрушиться.
Так само не зрушиться й інший процес, який я все ж таки краще розумію — гуманітарно-просвітницький. Потрібно радикально змінити систему освіти й підходи до створення культурного продукту. Змалечку пояснювати українцям про злочинність проросійського з таким самим запалом та завзяттям, як дотепер пояснювали злочинність фашистського.
В Україні вже давно говорять про неприпустимість расизму, антисемітизму, нацизму, ксенофобії. До цього переліку варто чимшвидше додати рашизм та русофілію. При цьому максимально, на всіх рівнях, підтримуючи гуманітарну сферу в усіх сегментах — видавничому, музичному, театральному, кіно-телевиробничому тощо.
Судовий вирок та відмова від російського працюватимуть з залишками проросійського виборця ефективніше, ніж просто заборона діяльності персонажів, які навряд чи поміняли переконання. Є фраза, яку приписують Вінстону Черчиллю: фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами. Для наших реалій її варто перефразувати: рашисти майбутнього називатимуть себе русофобами. Тож краще почати запобігати черговій реінкарнації вже сьогодні.
