Агресор насипає нам свої сенси й наративи, а вони просто горять, як колона російських бензовозів
Війна у сучасному світі є багаторівневою
Оскільки зараз твориться історія, варто помічати незвичайні речі.
Здається, жодна війна в історії людства не генерувала такого шаленого обсягу гумору з боку сторони, яка захищається.
Зазвичай жертва агресії відчуває біль, лють, ненависть, страх. В нашому випадку це так само. Але є й дещо інше. Хвиля гумору піднялася вже у перший день ще тоді, коли нічого не було зрозуміло, й не вщухала й у ті моменти, коли поганих новин надходило більше, ніж хороших.
Такого ще не бувало.
Хтось скаже, що гумор є щось особливо притаманне саме українському народу (тут можна сильно посперечатися, якщо знати й інші культури). Можливо, психологи тут знайдуть якийсь ефект витіснення, а соціологи ще щось. Але мені ввижається тут щось трохи інше.
Війна у сучасному світі є багаторівневою: військовою, економічною, дипломатичною, інформаційною тощо. Семантична (понятійна) війна, за визначенням глави адміністрації президента РФ Антона Вайно, це «війна за право давати явищам і подіям імена — є найвищим рівнем війни».
Агресор намагається нав'язати свої сенси й наративи, перепакувати картину світу (рефрейминг). Це не новина, це ще Сунь Цзи описав дві з половиною тисячі років тому.
Але ми живемо у часи постмодерну, хоча й ведемо війну за модерн з архаїчною імперією (оця накладка трьох хвиль є чимось зовсім унікальним в історії війн та соціальних трансформацій). І постмодерн вкладає в наші руки потужний інструмент оборони у семантичній війні - деконструкцію. Це не гірше за Джавелін. Агресор насипає нам свої сенси й наративи, а вони просто горять, як колона російських бензовозів, у полум'ї деконструкції.
А до чого тут сміх? А він найкращий деконструктор. Такий, що аж палає.
- Я русский военный корабль!
- Русский военный корабль, иди нахуй!
Так молодий модерн, озброєний модерним Джавеліном та постмодерним деконструктором чужих сенсів, перемагає архаїку зі старими танками, мертвими очима кремлівських стариганів та їхніми кострубатими сенсами, з яких в усі боки стирчать руки мертвих імперців, від Івана Грозного до Йосифа Сталіна.
