Передплатити Підтримати

І лісовий пеньок може стати пам’ятником...

На добру згадку треба заслужити


Ця істина давня, як світ: людина живе доти, доки її згадують. А довга і добра пам’ять у нас завжди про тих, хто на неї заслужив. Хто своїм життям, не вагаючись, розплатився за життя інших, хто однією своєю присутністю ощасливлював інших, хто не марнував жодного земного дня, а горів роботою, сірі будні перетворював на свято. Хто залишив по собі яскравий слід. Таких на моїй пам’яті багато.

Чи не кожен житель міста Жидачева знає воїна, журналіста, громадського активіста, Героя України Тараса Матвіїва. За свій 31 рік він встиг зробити стільки, скільки не під силу багатьом дорослим. Захищав Україну на Майдані і на фронті, оберігав її від крадіїв, горе-чиновників. Хоча сам був молодим, плекав у молодих силу, відвагу, гідність, любов до рідної землі — на організованих етнофестивалях, спортивних турнірах. Лицар Честі — так кажуть про Тараса його земляки. З трепетом згадують про нього, увічнили його у назві школи, де навчався, у документальних фільмах, у військово-патріотичному вишколі, який колись започаткував, у назві міського проспекту, у посадженому на його честь дубі на Алеї героїв. Ця пам’ять — і в іконі Святого Тарасія, що її намалював Лев Скоп, і у дивовижно енергетичній поезії Тарасової матері…

Про містечко Миколаїв на Львівщині, яке донедавна знали винятково як центр цементної промисловості, нині відгукуються як про маленьку книжкову республіку. Це сталося завдяки світлій пам’яті Любові Хомчак. З ініціативи цієї скромної жіночки у місті тринадцять років вирували книжкові толоки за участі провідних літераторів країни. А ще пані Люба скликала у Миколаєві міжнародний Симпозіум скульптури. Високохудожні роботи його учасників прикрашають нині тутешні парки, сквери. Завдяки Любові Хомчак із колись провінційного її рідне місто перетворилося на осередок високої культури. Тож логічним виглядає рішення соратників цієї подвижниці назвати Книжкову толоку її іменем…

У селі Рудниках проводять дитячий футбольний турнір пам’яті колишнього тренера Василя Більського. Цей педагог відзначався фанатичним ставленням до роботи, батьківським ставленням до своїх вихованців. І юні таланти це відчували. Коли Василя Степановича проводжали в останню дорогу — траурна процесія пройшла повз стадіон, по краю якого стояли зажурені його учні.

Меморіали у пам’ять про яскраві особистості проводять багато де. У Роздолі ним вшановують уродженця цього селища — заслуженого майстра спорту, футболіста і тренера Андрія Баля. Старший тренер Львівської ОДЮСШ Зіновій Курса проводить баскетбольні змагання у пам’ять про журналіста «Високого Замку» Ярослава Пастернака. У Миколаєві щороку відбуваються змагання з плавання, присвячені Михайлу Романишину, який будував тутешній спорткомплекс з басейном. У Раделичах-Липицях футболісти розігрують кубок колишнього вчителя фізкультури Мирона Ткача…

Особливо мене вразило, як шанобливо у Миколаєві ставляться до постаті місцевого музиканта, колишнього керівника оркестру народних інструментів Володимира Начевного, без якого колись не відбувалася жодна мистецька подія у районі, який привозив нагороди із республіканських і міжнародних конкурсів. Пригадую, коли цьому «королю акордеону» (відійшов у засвіти через ковід) віддавали останню шану, біля дому маестро друзі затягнули тужливу пісню братів Лепких — «Чуєш, брате мій…». Ця пісня була улюбленою для Тимофійовича. А через два місяці його колеги влаштували вечір пам’яті. Кульмінацією концерту-реквієму було прижиттєве відео музиканта за фортепіано. Усміхаючись у камеру він ніби передав привіт усім нам, живим…

І ще про один високий вияв пам’яті. На лісовій полянці поблизу хутора Прийми стоїть пеньок — виготовлений з бетону, але майже як справжній, дубовий, порослий мохом. А на ньому — меморіальна табличка з нержавійки. Цим своєрідним пам’ятником складено почесті колишньому лісничому Дмитру Крупку.

Цей пам’ятник-пеньок з бетону друзі поставили на згадку про великого патріота лісу Дмитра Крупка. Фото Ігоря Шуха

Пан Дмитро хазяйнував за різних влад — польської, німецької, радянської. Попри карколомні перепади історії, самовіддано робив свою справу — плекав ліс. Про вирощений ним дендропарк з унікальними деревами ще й досі ходять легенди. У комуністичні часи лісничий писав листи друзям із закордону, і ті у конвертах присилали йому насінини екзотичних рослин. Він садив ці зернятка — і вони проростали парками. Старожили мені розповідали: «за Крупка», на відміну від нинішніх часів, ліс було доглянуто як грядку, тут водилося вдосталь дичини. Хто їхав за дровами, спершу змушений був привести камінців для лісових доріг. Вони були такими впорядкованими, що лісничий їздив по них бричкою…

За оцю фанатичну любов до природи друзі Дмитра Крупка 41 рік тому поставили йому пам’ятник-пеньок. Він стоїть на місці, де лісничий любив присісти після своїх благословенних трудів.

Пам’ять — це не тільки слова. Вона часто має інші виміри. Часом такі несподівані, про які ми вам щойно розповіли…

Читайте також: «Як виходжу на вершину, хочеться постояти і покричати. Бо гора мене пустила!»