Передплата 2024 ВЗ

«Як виходжу на вершину, хочеться постояти і покричати. Бо гора мене пустила!»

Львів’янка Оксана Гамар зійшла на непальську вершину Мера Пік, заввишки 6476 метрів

Почула від Оксани Гамар, що вершину не можна підкорити, вона може підкорити тебе. Вершина може тільки… пустити. Вершина Мера Пік, що у Непалі, саме пустила Оксану та її дурзів-відчайдухів на верхівку — висоту 6476 метрів!

Оксана Гамар працює у туризмі, обожнює піз­навати нові міста і кра­їни і розповідати про них лю­дям. Подорожувати почала ще дитиною, коли батьки брали її з собою у мандрівки. Прига­дує одну з перших мандрівок у 5-річному віці, коли тато споря­див її маленьким рюкзачком і вона у складі дорослих подоро­жувала два тижні у горах Кри­му.

— Я виросла у Білій Церк­ві, що на Київщині, — каже пані Оксана. — В 2000-му перебра­лася до Львова. Вступила на іс­торичний факультет. Потрапила на роботу в туристичну агенцію, де виконувала дрібні доручен­ня. Коли закінчила третій курс, директорка турфірми дала мені завдання: за літо вивчити поль­ську мову. Пішла до репетитора і на 1 вересня непогано спілку­валася польською. І мене від­правили з поляками у тур.

Ця поїздка була своєрідним «бойовим хрещенням», після повернення іншої роботи, як у туризмі, вже не розглядала. Та, попри безмежну любов до по­дорожей, завжди була одер­жима горами. Коли познайо­милася з Сергієм Копанським, теперішнім напарником та гір­ським інструктором, то, як, ка­жуть, назад дороги не було. І тоді вже кращими від гір могли бути тільки гори…

Оксана Гамар. Фото з альбому Оксани Гамар
Оксана Гамар. Фото з альбому Оксани Гамар

— Як ви, Оксано, наважи­лися поїхати у ту подорож і піднятися на гору Мера Пік?

— Це вже моя друга поїзд­ка у Гімалаї. Вперше потрапи­ла туди 2017 року. Тоді Сер­гій організовував першу клубну поїздку. Ми йшли до базового кемпу Евересту, пройшли чоти­ри п’ятитисячники. Відповідно, я готувалася. Це тренування, плавання, біг, кардіонаванта­ження. До таких подорожей лю­дина має бути підготовлена фі­зично. На висоті починають проявлятися усі хронічні і не­доліковані проблеми організму. Чим вище людина підіймаєть­ся, тим менше кисню отримує. Відповідно, усі «проблеми» ви­лазять. Я вже мала досвід 2017 року, знала, що у мене може дати збій…

— Але ви тоді високо не ді­йшли?

— Ми дійшли до вершини Ка­лапатар — 5550 метрів. Це вер­шина, з якої найкраще видно Еверест. Піднялися туди на схід сонця, і Еверест від нас був, якщо дивитися по прямій, на відстані 8 кілометрів. Тому зна­ла, які мене чекають наванта­ження. А потім ми ходили на Казбек, Арарат, Монблан… Я собі поставила мету — щороку маю зійти на якусь вершину за­ввишки 5 тисяч метрів і вище.

— Треба готуватися до та­ких вершин. Скільки кіломе­трів щодня пробігаєте?

— Намагаюся два-три рази на тиждень зробити забіг на 10 кілометрів. Займаюся йогою і плаваю — півтора кілометра. І обов’язковим пунктом у трену­ваннях є похід у гори.

— Говерла для вас — вже не гора?

— Так не можна казати, бо Говерла буває різна. Одно­го разу ми з Сергієм вели гру­пу на Говерлу взимку. І вона не була легшою від гори заввиш­ки шість з половиною тисяч, на яку ми зійшли. До кожної гори треба ставитися дуже відпові­дально. Усе залежить від пого­ди і твоїх сил.

Сфотографуватися з українським прапором і заспівати Державний гімн України на вершині Мера Пік – велика честь для кожного альпініста. Фото з альбому Оксани Гамар
Сфотографуватися з українським прапором і заспівати Державний гімн України на вершині Мера Пік – велика честь для кожного альпініста. Фото з альбому Оксани Гамар

— Знаю, що ви не відразу йдете до самої вершини. Є певні етапи сходження…

— Є певна схема сходжен­ня на високі гори. Один з го­ловних моментів — правильна акліматизація, коли твій орга­нізм правильно звикає до ви­соти. У Сергія є своя система, якої він чітко дотримується. За­вдяки цьому жодного разу ні у кого з нас не було гірської хво­роби, і вертольоти нікого з нас не забирали. Ми набираємо плавно висоту, коли приходимо на місце ночівлі, завжди має­мо піднятися трішечки вище, а потім знову спуститися. Уявіть: пів дня йдеш з рюкзаком, дохо­диш до певного пункту і так вже хочеться відпочити, а Сергій усіх виганяє, і ми йдемо на аклі­матизацію. Підіймаємося, до прикладу, на 200 метрів вгору, а потім повертаємося на місце відпочинку. Відповідно, болю, нудоти — нічого такого немає.

— Якої ваги рюкзак несете на собі?

— Основний багаж — важкі рюкзаки несуть портери (люди-носії.- Г. Я.). Портер може не­сти не більш ніж 25 кілограмів, але якщо я набрала чогось за­багато, зайву вагу треба нести на собі. І це окрім спеціального спорядження — льодорубів, кі­шок, карабінів…

— Карабін — це зброя?

— Ні, це такий брелок, яким кожен з нас чіпляється до мо­тузки. Бо ж на вершину ми йшли у зв’язці по кілька осіб. Це 25-метрова мотузка, через 5 метрів нав’язаний вузол, і ко­жен з нас має «свій вузол». Ці вузли ми нав’язуємо на старті і йдемо таким караваном.

— Йдете всі разом. А якщо хтось захоче у туалет?

— Йдемо півтори години і ро­бимо зупинку — відпочинок і ту­алет. За кущиком (сміється. — Г. Я.).

— За кущиком може чату­вати небезпека…

— Ні, високо у горах жод­них тваринок нема. Для тварин там захолодно, вночі темпера­тура опускається нижче нуля. Правда, можуть йти яки (рога­тий буйвол. — Г. Я.), вони пере­носять на собі багаж. Їх краще пропустити, бо можуть бути не­безпечними. Загалом за день йдемо від чотирьох до шести годин.

— Що для вас було у цій по­дорожі найважче?

— Саме сходження на вер­шину. Ми ночували не в буди­ночках, а перейшли у так зва­ний висотний табір і жили у наметах. Близько 20-ї годи­ни Сергій усіх «заганяє» спати, бо о 0.30 треба вставати, зби­ратися, і перша «зв'язка» ви­рушала вгору. Треба було на­брати 700-метрову висоту, а за віддаллю це було близько 2500 метрів. Була ніч, сніг і сильний вітер. Цю відстань я подолала за шість годин, хоча перші дві зв’язки подолали її за чотири години.

— Чекали вас на вершині?

— Ні. Це неможливо, бо на та­кій висоті не можна довго пере­бувати. Може початися гірська хвороба — можна не впізнава­ти людей, пропадає бажання повертатися вниз. На вершині треба жорстко все контролю­вати — заради безпеки. Підняли прапор, заспівали гімн України і пішли вниз.

— Але ж, крім вас, ще хтось йшов?

— Так, кожна зв’язка мала не­пальського гіда, який знає до­рогу через льодовик. А за гідом йшов Сергій, який все контро­лював.

— Усі люди з трьох зв’язок дійшли до вершини?

— Не всі. Кілька людей повер­нулися у табір.

— Яке було відчуття, коли ступили на вершину?

— На кожній вершині відчут­тя інше. Завжди, коли виходжу на вершину, у перший момент хочеться постояти і покрича­ти. Випустити пару, емоції. Бо гора мене пустила! Ніколи не кажемо, що підкорили верши­ну. Гори неможливо підкори­ти, вони нас можуть підкорити. Гора нас може пустити. І я вдяч­на кожній горі за те, що вона мене впустила. Бо я знаю, що може бути… Коли я на горі, від­чуття дуже змішані. Натомість, коли сходиш вниз, тебе почи­нає доганяти той кайф, який був там.

— Не було бажання повер­нутися за кілька метрів пе­ред вершиною?

— У мене ні. Я навіть понад зусилля акумулюю всю енергію і йду до здійснення своєї мрії.

— Гори — великий ризик. Рідні не відмовляли від цьо­го походу?

— Восьмирічний син просив­ся зі мною у подорож. А від­мовляти мене ніхто і не нама­гається, бо це вже моя «гірська хвороба». Без гір не уявляю життя.

— Сходження у гори — не лише задоволення і адрена­лін, а й шалені фінансові ви­трати. Скільки обходиться така мрія?

— З перельотом, послуга­ми портерів, гідів, проживан­ням і всіма решта видатками — близько 3500 доларів.

— Як непальці ставляться до коронавірусу?

— В усіх учасників були сер­тифікати вакцинації і негатив­ні ПЛР-тести. Усі ці докумен­ти перевіряли під час кожної посадки. В аеропорту маско­вий режим. Непальці — відкри­ті і дружелюбні. Але дуже бідні.

— Але ж супровідники на гору нормально заробля­ють?

— Сезон — два місяці. У трав­ні заробляють на тих, хто йде на Еверест, а у жовтні-листопа­ді на тих, хто йде на Мера Пік. Взимку там все закривається, бо холодно, а влітку — сезон до­щів.

— Берете зі собою у гори спеціальне харчування?

— Спеціального харчування немає. Кожен бере з собою те, що любить. Головне — вмісти­тися у певну вагу. Можна і «мі­віну» брати, і гречку з м’ясом, і кільку у томаті… Беремо і шо­коладні батончики, і сало. Не лише самі їмо сало, а й часту­ємо непальців. Я беру пакетики з вівсянкою. Хоча поїсти мож­на і на «лоджіях» — це готель­чики, де усі зупиняються. Там готують яєшню, оладки, перші страви. М’яса у горах практич­но немає.

— А про алкоголь навіть мови бути не може…

— До сходження — одно­значно. Це ж яке навантажен­ня на серце! Але потім ми пили пиво. Непальське пиво дуже смачне.

Схожі новини