«Як виходжу на вершину, хочеться постояти і покричати. Бо гора мене пустила!»
Львів’янка Оксана Гамар зійшла на непальську вершину Мера Пік, заввишки 6476 метрів
Почула від Оксани Гамар, що вершину не можна підкорити, вона може підкорити тебе. Вершина може тільки… пустити. Вершина Мера Пік, що у Непалі, саме пустила Оксану та її дурзів-відчайдухів на верхівку — висоту 6476 метрів!
Оксана Гамар працює у туризмі, обожнює пізнавати нові міста і країни і розповідати про них людям. Подорожувати почала ще дитиною, коли батьки брали її з собою у мандрівки. Пригадує одну з перших мандрівок у 5-річному віці, коли тато спорядив її маленьким рюкзачком і вона у складі дорослих подорожувала два тижні у горах Криму.
— Я виросла у Білій Церкві, що на Київщині, — каже пані Оксана. — В 2000-му перебралася до Львова. Вступила на історичний факультет. Потрапила на роботу в туристичну агенцію, де виконувала дрібні доручення. Коли закінчила третій курс, директорка турфірми дала мені завдання: за літо вивчити польську мову. Пішла до репетитора і на 1 вересня непогано спілкувалася польською. І мене відправили з поляками у тур.
Ця поїздка була своєрідним «бойовим хрещенням», після повернення іншої роботи, як у туризмі, вже не розглядала. Та, попри безмежну любов до подорожей, завжди була одержима горами. Коли познайомилася з Сергієм Копанським, теперішнім напарником та гірським інструктором, то, як, кажуть, назад дороги не було. І тоді вже кращими від гір могли бути тільки гори…
— Як ви, Оксано, наважилися поїхати у ту подорож і піднятися на гору Мера Пік?
— Це вже моя друга поїздка у Гімалаї. Вперше потрапила туди 2017 року. Тоді Сергій організовував першу клубну поїздку. Ми йшли до базового кемпу Евересту, пройшли чотири п’ятитисячники. Відповідно, я готувалася. Це тренування, плавання, біг, кардіонавантаження. До таких подорожей людина має бути підготовлена фізично. На висоті починають проявлятися усі хронічні і недоліковані проблеми організму. Чим вище людина підіймається, тим менше кисню отримує. Відповідно, усі «проблеми» вилазять. Я вже мала досвід 2017 року, знала, що у мене може дати збій…
— Але ви тоді високо не дійшли?
— Ми дійшли до вершини Калапатар — 5550 метрів. Це вершина, з якої найкраще видно Еверест. Піднялися туди на схід сонця, і Еверест від нас був, якщо дивитися по прямій, на відстані 8 кілометрів. Тому знала, які мене чекають навантаження. А потім ми ходили на Казбек, Арарат, Монблан… Я собі поставила мету — щороку маю зійти на якусь вершину заввишки 5 тисяч метрів і вище.
— Треба готуватися до таких вершин. Скільки кілометрів щодня пробігаєте?
— Намагаюся два-три рази на тиждень зробити забіг на 10 кілометрів. Займаюся йогою і плаваю — півтора кілометра. І обов’язковим пунктом у тренуваннях є похід у гори.
— Говерла для вас — вже не гора?
— Так не можна казати, бо Говерла буває різна. Одного разу ми з Сергієм вели групу на Говерлу взимку. І вона не була легшою від гори заввишки шість з половиною тисяч, на яку ми зійшли. До кожної гори треба ставитися дуже відповідально. Усе залежить від погоди і твоїх сил.
— Знаю, що ви не відразу йдете до самої вершини. Є певні етапи сходження…
— Є певна схема сходження на високі гори. Один з головних моментів — правильна акліматизація, коли твій організм правильно звикає до висоти. У Сергія є своя система, якої він чітко дотримується. Завдяки цьому жодного разу ні у кого з нас не було гірської хвороби, і вертольоти нікого з нас не забирали. Ми набираємо плавно висоту, коли приходимо на місце ночівлі, завжди маємо піднятися трішечки вище, а потім знову спуститися. Уявіть: пів дня йдеш з рюкзаком, доходиш до певного пункту і так вже хочеться відпочити, а Сергій усіх виганяє, і ми йдемо на акліматизацію. Підіймаємося, до прикладу, на 200 метрів вгору, а потім повертаємося на місце відпочинку. Відповідно, болю, нудоти — нічого такого немає.
— Якої ваги рюкзак несете на собі?
— Основний багаж — важкі рюкзаки несуть портери (люди-носії.- Г. Я.). Портер може нести не більш ніж 25 кілограмів, але якщо я набрала чогось забагато, зайву вагу треба нести на собі. І це окрім спеціального спорядження — льодорубів, кішок, карабінів…
— Карабін — це зброя?
— Ні, це такий брелок, яким кожен з нас чіпляється до мотузки. Бо ж на вершину ми йшли у зв’язці по кілька осіб. Це 25-метрова мотузка, через 5 метрів нав’язаний вузол, і кожен з нас має «свій вузол». Ці вузли ми нав’язуємо на старті і йдемо таким караваном.
— Йдете всі разом. А якщо хтось захоче у туалет?
— Йдемо півтори години і робимо зупинку — відпочинок і туалет. За кущиком (сміється. — Г. Я.).
— За кущиком може чатувати небезпека…
— Ні, високо у горах жодних тваринок нема. Для тварин там захолодно, вночі температура опускається нижче нуля. Правда, можуть йти яки (рогатий буйвол. — Г. Я.), вони переносять на собі багаж. Їх краще пропустити, бо можуть бути небезпечними. Загалом за день йдемо від чотирьох до шести годин.
— Що для вас було у цій подорожі найважче?
— Саме сходження на вершину. Ми ночували не в будиночках, а перейшли у так званий висотний табір і жили у наметах. Близько 20-ї години Сергій усіх «заганяє» спати, бо о 0.30 треба вставати, збиратися, і перша «зв'язка» вирушала вгору. Треба було набрати 700-метрову висоту, а за віддаллю це було близько 2500 метрів. Була ніч, сніг і сильний вітер. Цю відстань я подолала за шість годин, хоча перші дві зв’язки подолали її за чотири години.
— Чекали вас на вершині?
— Ні. Це неможливо, бо на такій висоті не можна довго перебувати. Може початися гірська хвороба — можна не впізнавати людей, пропадає бажання повертатися вниз. На вершині треба жорстко все контролювати — заради безпеки. Підняли прапор, заспівали гімн України і пішли вниз.
— Але ж, крім вас, ще хтось йшов?
— Так, кожна зв’язка мала непальського гіда, який знає дорогу через льодовик. А за гідом йшов Сергій, який все контролював.
— Усі люди з трьох зв’язок дійшли до вершини?
— Не всі. Кілька людей повернулися у табір.
— Яке було відчуття, коли ступили на вершину?
— На кожній вершині відчуття інше. Завжди, коли виходжу на вершину, у перший момент хочеться постояти і покричати. Випустити пару, емоції. Бо гора мене пустила! Ніколи не кажемо, що підкорили вершину. Гори неможливо підкорити, вони нас можуть підкорити. Гора нас може пустити. І я вдячна кожній горі за те, що вона мене впустила. Бо я знаю, що може бути… Коли я на горі, відчуття дуже змішані. Натомість, коли сходиш вниз, тебе починає доганяти той кайф, який був там.
— Не було бажання повернутися за кілька метрів перед вершиною?
— У мене ні. Я навіть понад зусилля акумулюю всю енергію і йду до здійснення своєї мрії.
— Гори — великий ризик. Рідні не відмовляли від цього походу?
— Восьмирічний син просився зі мною у подорож. А відмовляти мене ніхто і не намагається, бо це вже моя «гірська хвороба». Без гір не уявляю життя.
— Сходження у гори — не лише задоволення і адреналін, а й шалені фінансові витрати. Скільки обходиться така мрія?
— З перельотом, послугами портерів, гідів, проживанням і всіма решта видатками — близько 3500 доларів.
— Як непальці ставляться до коронавірусу?
— В усіх учасників були сертифікати вакцинації і негативні ПЛР-тести. Усі ці документи перевіряли під час кожної посадки. В аеропорту масковий режим. Непальці — відкриті і дружелюбні. Але дуже бідні.
— Але ж супровідники на гору нормально заробляють?
— Сезон — два місяці. У травні заробляють на тих, хто йде на Еверест, а у жовтні-листопаді на тих, хто йде на Мера Пік. Взимку там все закривається, бо холодно, а влітку — сезон дощів.
— Берете зі собою у гори спеціальне харчування?
— Спеціального харчування немає. Кожен бере з собою те, що любить. Головне — вміститися у певну вагу. Можна і «мівіну» брати, і гречку з м’ясом, і кільку у томаті… Беремо і шоколадні батончики, і сало. Не лише самі їмо сало, а й частуємо непальців. Я беру пакетики з вівсянкою. Хоча поїсти можна і на «лоджіях» — це готельчики, де усі зупиняються. Там готують яєшню, оладки, перші страви. М’яса у горах практично немає.
— А про алкоголь навіть мови бути не може…
— До сходження — однозначно. Це ж яке навантаження на серце! Але потім ми пили пиво. Непальське пиво дуже смачне.