«Як виходжу на вершину, хочеться постояти і покричати. Бо гора мене пустила!»

Почула від Оксани Гамар, що вершину не можна підкорити, вона може підкорити тебе. Вершина може тільки… пустити. Вершина Мера Пік, що у Непалі, саме пустила Оксану та її дурзів-відчайдухів на верхівку — висоту 6476 метрів!

Оксана Гамар працює у туризмі, обожнює піз­навати нові міста і кра­їни і розповідати про них лю­дям. Подорожувати почала ще дитиною, коли батьки брали її з собою у мандрівки. Прига­дує одну з перших мандрівок у 5-річному віці, коли тато споря­див її маленьким рюкзачком і вона у складі дорослих подоро­жувала два тижні у горах Кри­му.

— Я виросла у Білій Церк­ві, що на Київщині, — каже пані Оксана. — В 2000-му перебра­лася до Львова. Вступила на іс­торичний факультет. Потрапила на роботу в туристичну агенцію, де виконувала дрібні доручен­ня. Коли закінчила третій курс, директорка турфірми дала мені завдання: за літо вивчити поль­ську мову. Пішла до репетитора і на 1 вересня непогано спілку­валася польською. І мене від­правили з поляками у тур.

Ця поїздка була своєрідним «бойовим хрещенням», після повернення іншої роботи, як у туризмі, вже не розглядала. Та, попри безмежну любов до по­дорожей, завжди була одер­жима горами. Коли познайо­милася з Сергієм Копанським, теперішнім напарником та гір­ським інструктором, то, як, ка­жуть, назад дороги не було. І тоді вже кращими від гір могли бути тільки гори…

— Як ви, Оксано, наважи­лися поїхати у ту подорож і піднятися на гору Мера Пік?

— Це вже моя друга поїзд­ка у Гімалаї. Вперше потрапи­ла туди 2017 року. Тоді Сер­гій організовував першу клубну поїздку. Ми йшли до базового кемпу Евересту, пройшли чоти­ри п’ятитисячники. Відповідно, я готувалася. Це тренування, плавання, біг, кардіонаванта­ження. До таких подорожей лю­дина має бути підготовлена фі­зично. На висоті починають проявлятися усі хронічні і не­доліковані проблеми організму. Чим вище людина підіймаєть­ся, тим менше кисню отримує. Відповідно, усі «проблеми» ви­лазять. Я вже мала досвід 2017 року, знала, що у мене може дати збій…

— Але ви тоді високо не ді­йшли?

— Ми дійшли до вершини Ка­лапатар — 5550 метрів. Це вер­шина, з якої найкраще видно Еверест. Піднялися туди на схід сонця, і Еверест від нас був, якщо дивитися по прямій, на відстані 8 кілометрів. Тому зна­ла, які мене чекають наванта­ження. А потім ми ходили на Казбек, Арарат, Монблан… Я собі поставила мету — щороку маю зійти на якусь вершину за­ввишки 5 тисяч метрів і вище.

— Треба готуватися до та­ких вершин. Скільки кіломе­трів щодня пробігаєте?

— Намагаюся два-три рази на тиждень зробити забіг на 10 кілометрів. Займаюся йогою і плаваю — півтора кілометра. І обов’язковим пунктом у трену­ваннях є похід у гори.

— Говерла для вас — вже не гора?

— Так не можна казати, бо Говерла буває різна. Одно­го разу ми з Сергієм вели гру­пу на Говерлу взимку. І вона не була легшою від гори заввиш­ки шість з половиною тисяч, на яку ми зійшли. До кожної гори треба ставитися дуже відпові­дально. Усе залежить від пого­ди і твоїх сил.

— Знаю, що ви не відразу йдете до самої вершини. Є певні етапи сходження…

— Є певна схема сходжен­ня на високі гори. Один з го­ловних моментів — правильна акліматизація, коли твій орга­нізм правильно звикає до ви­соти. У Сергія є своя система, якої він чітко дотримується. За­вдяки цьому жодного разу ні у кого з нас не було гірської хво­роби, і вертольоти нікого з нас не забирали. Ми набираємо плавно висоту, коли приходимо на місце ночівлі, завжди має­мо піднятися трішечки вище, а потім знову спуститися. Уявіть: пів дня йдеш з рюкзаком, дохо­диш до певного пункту і так вже хочеться відпочити, а Сергій усіх виганяє, і ми йдемо на аклі­матизацію. Підіймаємося, до прикладу, на 200 метрів вгору, а потім повертаємося на місце відпочинку. Відповідно, болю, нудоти — нічого такого немає.

— Якої ваги рюкзак несете на собі?

— Основний багаж — важкі рюкзаки несуть портери (люди-носії.- Г. Я.). Портер може не­сти не більш ніж 25 кілограмів, але якщо я набрала чогось за­багато, зайву вагу треба нести на собі. І це окрім спеціального спорядження — льодорубів, кі­шок, карабінів…

— Карабін — це зброя?

— Ні, це такий брелок, яким кожен з нас чіпляється до мо­тузки. Бо ж на вершину ми йшли у зв’язці по кілька осіб. Це 25-метрова мотузка, через 5 метрів нав’язаний вузол, і ко­жен з нас має «свій вузол». Ці вузли ми нав’язуємо на старті і йдемо таким караваном.

— Йдете всі разом. А якщо хтось захоче у туалет?

— Йдемо півтори години і ро­бимо зупинку — відпочинок і ту­алет. За кущиком (сміється. — Г. Я.).

— За кущиком може чату­вати небезпека…

— Ні, високо у горах жод­них тваринок нема. Для тварин там захолодно, вночі темпера­тура опускається нижче нуля. Правда, можуть йти яки (рога­тий буйвол. — Г. Я.), вони пере­носять на собі багаж. Їх краще пропустити, бо можуть бути не­безпечними. Загалом за день йдемо від чотирьох до шести годин.

— Що для вас було у цій по­дорожі найважче?

— Саме сходження на вер­шину. Ми ночували не в буди­ночках, а перейшли у так зва­ний висотний табір і жили у наметах. Близько 20-ї годи­ни Сергій усіх «заганяє» спати, бо о 0.30 треба вставати, зби­ратися, і перша «зв'язка» ви­рушала вгору. Треба було на­брати 700-метрову висоту, а за віддаллю це було близько 2500 метрів. Була ніч, сніг і сильний вітер. Цю відстань я подолала за шість годин, хоча перші дві зв’язки подолали її за чотири години.

— Чекали вас на вершині?

— Ні. Це неможливо, бо на та­кій висоті не можна довго пере­бувати. Може початися гірська хвороба — можна не впізнава­ти людей, пропадає бажання повертатися вниз. На вершині треба жорстко все контролю­вати — заради безпеки. Підняли прапор, заспівали гімн України і пішли вниз.

— Але ж, крім вас, ще хтось йшов?

— Так, кожна зв’язка мала не­пальського гіда, який знає до­рогу через льодовик. А за гідом йшов Сергій, який все контро­лював.

— Усі люди з трьох зв’язок дійшли до вершини?

— Не всі. Кілька людей повер­нулися у табір.

— Яке було відчуття, коли ступили на вершину?

— На кожній вершині відчут­тя інше. Завжди, коли виходжу на вершину, у перший момент хочеться постояти і покрича­ти. Випустити пару, емоції. Бо гора мене пустила! Ніколи не кажемо, що підкорили верши­ну. Гори неможливо підкори­ти, вони нас можуть підкорити. Гора нас може пустити. І я вдяч­на кожній горі за те, що вона мене впустила. Бо я знаю, що може бути… Коли я на горі, від­чуття дуже змішані. Натомість, коли сходиш вниз, тебе почи­нає доганяти той кайф, який був там.

— Не було бажання повер­нутися за кілька метрів пе­ред вершиною?

— У мене ні. Я навіть понад зусилля акумулюю всю енергію і йду до здійснення своєї мрії.

— Гори — великий ризик. Рідні не відмовляли від цьо­го походу?

— Восьмирічний син просив­ся зі мною у подорож. А від­мовляти мене ніхто і не нама­гається, бо це вже моя «гірська хвороба». Без гір не уявляю життя.

— Сходження у гори — не лише задоволення і адрена­лін, а й шалені фінансові ви­трати. Скільки обходиться така мрія?

— З перельотом, послуга­ми портерів, гідів, проживан­ням і всіма решта видатками — близько 3500 доларів.

— Як непальці ставляться до коронавірусу?

— В усіх учасників були сер­тифікати вакцинації і негатив­ні ПЛР-тести. Усі ці докумен­ти перевіряли під час кожної посадки. В аеропорту маско­вий режим. Непальці — відкри­ті і дружелюбні. Але дуже бідні.

— Але ж супровідники на гору нормально заробля­ють?

— Сезон — два місяці. У трав­ні заробляють на тих, хто йде на Еверест, а у жовтні-листопа­ді на тих, хто йде на Мера Пік. Взимку там все закривається, бо холодно, а влітку — сезон до­щів.

— Берете зі собою у гори спеціальне харчування?

— Спеціального харчування немає. Кожен бере з собою те, що любить. Головне — вмісти­тися у певну вагу. Можна і «мі­віну» брати, і гречку з м’ясом, і кільку у томаті… Беремо і шо­коладні батончики, і сало. Не лише самі їмо сало, а й часту­ємо непальців. Я беру пакетики з вівсянкою. Хоча поїсти мож­на і на «лоджіях» — це готель­чики, де усі зупиняються. Там готують яєшню, оладки, перші страви. М’яса у горах практич­но немає.

— А про алкоголь навіть мови бути не може…

— До сходження — одно­значно. Це ж яке навантажен­ня на серце! Але потім ми пили пиво. Непальське пиво дуже смачне.