Поки Путін брязкає зброєю. Що робить Європа
Мене страшенно дивують наші деякі західні партнери
У ці дні лунають попередження від західних партнерів щодо можливого вторгнення Росії в Україну. Всі переймаються питанням, чи є ситуація настільки критичною? Я вдячний нашим західним партнерам за те, що вони діляться з нами розвідувальною інформацією. Здивувало лише те, що перша реакція наших високопосадовців була такою, мовляв, нічого страшного, ми до цього звикли. На моє переконання, ситуація є не надто критичною. Але й не такою, що ми маємо сидіти і вдавати, наче нічого не відбувається.
Потрібно дуже чітко координувати свої зусилля із західними партнерами. І в цьому плані рішення британців направити у разі потреби військових до України видається кардинальним. Москві чітко дали зрозуміти, що це не обмежиться просто «стурбованістю». Нашій дипломатії треба тепер досягти домовленостей із іншими союзниками, які здатні щось зробити, а не просто дзвонити Путіну й казати, що сподіваються на конструктивну роль Росії. Ось тут і проявляється, хто твій друг, а хто просто цинік, який робить свої справи, прикриваючись красивими миролюбними розмовами.
Щодо заяви Жозепа Борреля про те, що Євросоюз не стане допомагати Україні воєнним шляхом, бо немає військового альянсу з Україною. То я не дуже розумію, що таке військовий альянс із Євросоюзом, оскільки це — не військовий альянс і про європейську армію я не чув. Це трошки дивні заяви. А щодо цього ми маємо орієнтуватися не на Євросоюз, а на союзників по НАТО, які реально можуть нам допомогти — США, Канада, Великобританія, Польща, країни Балтії.
На фоні поточного брязкання зброєю Путіним біля України і на білоруському кордоні мене страшенно дивують наші деякі західні партнери, які, повторюю ще раз, дзвонять до Путіна і просять його повпливати на Лукашенка. Чи це просто вже фантастичний цинізм, чи повне нерозуміння того, що відбувається? Для мене поки це загадка.
Також пролунали заяви від МЗС Франції та Німеччини, у яких міністри пообіцяли, що з Росією «буде проведена комунікація, щоб демотивувати її від будь-яких агресивних дій». Поясню цю дипломатичну мову. «Комунікація» у випадку із Францією і Німеччиною втілилася у двох, на мою думку, ганебних розмовах, які провів президент Франції Макрон із Путіним, а потім — пані Меркель із Лукашенком. В ході першої розмови Макрон закликав Росію до «конструктивного підходу». Знову ж таки — чи це цинізм, чи неадекватність у оцінці того, що відбувається. А пані Меркель, яка добуває останні тижні на посаді канцлера, своїм дзвінком фактично визнала Лукашенка легітимним президентом Білорусі. Що відразу викликало спалах обурення в країнах того ж самого Євросоюзу.
Тому ми маємо, на жаль, розуміти, що за оцими словами — «буде прокомуніковано» — стоїть дуже мало, щонайменше у виконанні Німеччини і Франції. Ці країни, на превеликий жаль, не демонстрували і не демонструють тієї позиції, яку вони б мали демонструвати, виходячи зі своєї ваги.
Вся надія — на новий уряд Німеччини. Бо і Зелені, і Демократи доволі критично налаштовані щодо Росії і її зовнішньої політики. Дуже хотілося б, щоб із розряду сподівань це перейшло до конкретних дій. Але при цьому ми розуміємо, що уряд очолюватиме соціал-демократ, який уже встиг заявити, що жодної військової допомоги Україні не буде.
Отже, ми мусимо виходити із цих реалій і розуміти, що ще довгий період часу Німеччина і Франція перебуватимуть під впливом Росії. Наше завдання з іншими союзниками намагатися якомога детальніше пояснити керівникам цих країн, що вони роблять велику геополітичну помилку.
Нам у даному випадку потрібен здоровий скептицизм, щоб не сильно впадати в ейфорію від того, що хтось може там десь сказав. Треба розуміти, що питання нашої оброни — в наших руках і наших найближчих реальних союзників, які готові допомогти. І хто ці країни — ми знаємо. А ті, які займаються «словоблудством», то цим країнам треба чітко, ясно і дуже недипломатично говорити про ті речі, які нас не влаштовують, і говорити публічно. Бо непублічні форми, як бачимо, на жаль, не діють.
