Росія завмерла. Чому це вкрай небезпечна тиша

Росія завмерла. Все безнадійніше ремствування тих, кого закочують під асфальт. Все байдужіші ті, хто за цим спостерігає. Проблема в тому, що тиша, яка настає, небезпечніша за турбулентність. Немає нічого оманливішого за безмовність. Нерідко те, що має стабілізувати, руйнує. Те, що сьогодні виглядає як успіх, завтра стане стратегічною поразкою, а міць виявиться потерухою.

Ось парадокси російської діалектики:

Вибори. Зрадницька легітимація єдиновладдя. Перетворення виборів на інструмент статус-кво робить із них бомбу уповільненої дії. За відсутності легального інструменту змін єдиним способом оновлення стає переворот або «вулиця», або й те, й інше разом.

Пастка лояльності. Єдиновладдя працює, поки може спертися на лояльність і обслуговуючого апарату, і населення. Але лояльність прямо пропорційна ресурсу задобрювання. Його вичерпання робить лояльність ілюзорною. А, отже, ґрунтом для майбутньої зради.

Російський імпресіонізм. Стирання кордонів між протилежностями — законом і беззаконням та навмисна розпливчастість норм провокує безвідповідальність влади. Але відмова правителів від відповідальності та чітких правил породжує дзеркальну ситуацію в суспільстві — воно не відчуває ні зобов’язань щодо влади, ні потреби дотримуватися правил.

Консолідація через пошук ворога. Рано чи пізно «чистильники» переходять до зачистки еліти. І для демонстрації лояльності персоніфікатору, і у боротьбі за блага та вплив. Пожирання своїх — неминучий ступінь у процесі пошуку ворогів йде з апетитом.

Ресурсне прокляття. Поки що продаж сировини наповнює російський бюджет, зберігаючи життєздатність системи. Але що станеться, коли світ перестане потребувати російської бензоколонки? Ідея досягти «вуглецевої нейтральності» Росії до 2050 року виглядає як черговий міф. Адже доведеться розбудовувати економіку та механізм збагачення правлячої корпорації. Хіба вона готова до цього?

«Шредеризація» Заходу. Російській еліті вдалося розбестити західний світ. Але не будемо недооцінювати здатність ліберальної цивілізації до самоочищення заради виживання.
Ізоляція підриває державність. Зрозуміле прагнення Кремля ізолювати країну від зовнішнього впливу. Але держава може бути впливовим гравцем лише за всебічної інтеграції у світові відносини. Ізоляція населення перетворює на ізгоїв і політичну еліту.

Військова міць як спосіб самогубства. Траєкторія СРСР продемонструвала, чим завершується опора на військову міць на шкоду добробуту населення. Історія, однак, нічого не вчить — Росія повернулася до знайомої колії.

«Ефект бумеранга». Росія може серйозно впливати на політику Заходу. Чим більше Кремль демонструватиме агресивність щодо ліберальних демократій, тим більше провокуватиме стримування у відповідь. Загрози і шантаж — найкращий спосіб розбудити зледачілий Захід і повернути йому бойову форму.

Хто іноагент? У ситуації, коли еліта сидить в офшорах, статус «іноагента» виявляється двозначним. А гетто знедолених чекає на поповнення за рахунок викинутих зверху.
Пастка «Пандори». Офшоризація доходів російського правлячого класу каже, що його націоналізація не вдалася, і Захід залишається йому життєвим ресурсом. Отже, не можна бути впевненим у його готовності дотримуватися національних інтересів. Клептократія робить державний суверенітет сумнівним.

Репресивна ковзанка та її подвійна сутність. Репресії втихомирюють, але й породжують сумніви в силі тих, хто запускає ковзанку. Репресії звужують шанси на мирні зміни, провокуючи відплату. І ще: каральні заходи «віялом» і без чіткого цілепокладання (зокрема й «відстріл» своїх) означає вихід репресивного механізму за межі системної логіки та контролю.

Пастка Лукашенка або «їжак у штанях». Міграційна криза, спровокована Лукашенком, говорить про його спробу вижити, зіштовхнувши Росію із Заходом і сховавшись за російською спиною. Завдання очевидне: видоїти «двох корів» одночасно, отримавши відступні від ЄС та підтримку Москви. ЄС доведеться відступити з гуманітарних міркувань. Але виграш Кремля сумнівний: Росія нестиме відповідальність за «гібридну атаку» свого підопічного проти Європи. Або визнати, що не має на нього впливу.

Захід відступає, але чи надовго? Ліберальні демократії, зіткнувшись з екзистенційними викликами, вважають за краще йти на діалог із опонентами. Але треба бачити й інше: відмовившись від надії на інтеграцію Росії «в Захід», вони відновлюватимуть здатність до її стримування, оточуючи Росію ровом. А навіщо демократії нарощують свої оборонні бюджети?

США-Китай — нова біполярність. Росія втрачає роль головного суперника США та виштовхується у другий ешелон держав. Принизливо, бо скочування вниз розхитує державну скріпу. Ще важливіше інше: у разі конфлікту США та Китаю для Росії самогубно підтримати будь-яку сторону. Ще принизливіше, якщо нова «двійка» візьметься перебудовувати світ без російської участі.

Чи зможе Америка стати лідером 21 століття? Байден поставив завдання відродити інфраструктуру США та дати імпульс американській нації. Якщо вийде, Америка стрибне у майбутнє, захоплюючи за собою інертну Європу. Росія з її «помірним консерватизмом», навпаки, робить ставку на минуле. Різноспрямованість руху створює загрозу навіть не протистояння Росії та Заходу, а ізоляції країни, котра обрала минуле.

Криза — як засіб оновлення. Захід застряг у кризі. Але щоразу криза призводила до відновлення західних демократій. Смертельна не криза, а тиша деградації та загнивання.

Джерело