Довга дорога до батька

У Бережанах на Тернопільщині поховали мого товариша Василя. Попрощатися з ним прийшла не одна сотня людей — попри те, що покійний не був якимсь начальником, митцем, вчителем чи медиком, особи яких зазвичай привертають підвищену увагу, а звичайним водієм автобуса.

Хоча і не зовсім звичним. На відміну від деяких представників його професії, Василеві не властиве було хамство, зарозумілість, зверхність. До кожного пасажира ставився як до близької людини. Часом якійсь бабці бракувало гривень на поїздку додому, то брав її безплатно.

А ще одним словом міг зняти напругу чи то у своєму салоні, чи то в іншому товаристві. Усмішка не сходила з його обличчя. Був суперпозитивним чоловіком, без перебільшення — улюбленцем міста. Коли поза роботою когось треба було кудись підвезти, чи щось комусь привезти (картоплю, шифер, цемент, двері, яблука) — не вагався ні секунди, не шукав відмовок. Сідав у свій бусик-«фольксваґен» і рушав у дорогу. Зробити комусь добро для нього було не тягарем, а приємністю.

Якось і я скористався його допомогою. Їдемо містом, люди йдуть назустріч — і кожен другий, упізнавши Василя за кермом, шанобливо вітається з ним помахом руки. Я тоді пожартував: мовляв, у тебе, друже, авторитет майже як у священника…

В останні кілька років Василя підкошували болячки. Він з дружиною Галею, як тільки могли, воювали з ними. Але… Минулого вівторка у Василя обірвався тромб…

Похорон чи не найпопулярнішого водія у Бережанах переносили двічі. Спочатку відклали на 20 годин. А потім — ще на чотири. Через обставини. Навіть тоді, коли домовина з тілом лежала біля викопаної могили і душпастир ось-ось збирався «запечатати гріб», рідні попросили отця зачекати з цією процедурою ще якихось півтори години. Хотіли, щоб з батьком попрощався і його син. Сергій добирався в Україну з далекої Америки. З Гавайських островів у Тихому океані. Працює там у будівельній компанії, будує 40-поверхові хмарочоси. Від цих островів до материкової частини США летіти 3700 км. Чималий кавалок дороги звідти — до Нью-Йорка, а потім — до Стамбула і Києва. Провів у небі 25 годин! Були проблеми з візою, готелем, банківськими картками, паспортом вакцинації. Все вирішив! В українській столиці орендував машину і на всіх парах помчав до Бережан. У Тернополі, виснажений, потрапив у халепу: замість того, щоб їхати на Бережани, зробив поворот на Золочів. Зрадливий навігатор водив його по дрібних бездорожніх селах, де ніколи не був. Коли стемніло, нарешті приїхав до батька на цвинтар. Спеціально для Сергія труну відкрили ще раз. Можете собі лише уявити, яким було це прощання. Згодом на поминальній вечері сестра Василя подякувала своєму племінникові за цей надзвичайний вияв синівської любові…

А я пригадую зовсім інший похорон на Бережанщині. Було це 17 років тому. На одному хуторі помер чоловік складної долі. Пана Івана дуже поважали в окрузі, тому провести його в дорогу зголосилося багато людей. Не прийшов лише один із його синів, що мешкав за якихось п'ять кілометрів. Проводив час у компанії дружків і оковитої. Через рік померла дружина Івана Михайловича — і цей молодик теж не вважав за потрібне віддати посмертну шану матері. Похороном займалися чужі люди. Вони ж — не сини! — нині доглядають за могилами цих пенсіонерів.

Жили би Франко і Стефаник — неодмінно написали б оповідання про ці драми. Які ж вони примхливі, ці людські гени! Одних за тридев'ять земель спонукають кинути все на світі, щоб поцілувати тата у холодне чоло. Інших при жалобній звістці з дому, до якого рукою сягнути, ніякою силою не відірвуть від гранчака…

Читайте також: Прилавки при дорозі