Передплатити Підтримати

Яскравий український парадокс. Чому я проти закону про олігархів

Рада прийняла закон про олігархів. Під акомпанемент мітингів, порушень регламенту і запитань щодо законності процедури та відповідності цього документу Конституції

Вирішили не чекати висновку Венеціанської комісії. Та дійсно, навіщо нам ті нудні європейці. Які постійно торочать про правила, інститути та процедури. Немає у них духу авантюризму. Супергерої на пенсії.

Дуже важко виступати проти закону про олігархів. Бо ж одразу стаєш запроданцем олігархів. Адже олігархи в Україні існують. І вони справді є величезною проблемою для України. Адже олігархам не вигідні структурні зміни, і вони саботують реформи, використовуючи свій вплив і свої телеканали, формуючи суспільну думку за допомогою власних ЗМІ.

До того ж, саме олігархічні ЗМІ зрештою і виступають проти закону про олігархів.

Отже, як же так. Олігархи — зло. Олігархи самі проти закону про олігархів. Але тобі також хочеться виступати проти закону про олігархів. Що за бісів парадокс?

Причина дуже проста. Олігархат — це не про прізвища. А про системну хворобу. І щоб вилікувати її, потрібні системні зміни. Натомість закон про олігархів пропонує боротися саме з прізвищами. Конкретними прізвищами. Причому ці прізвища одноосібно визначатиме президент. Ми ж не маємо ілюзій щодо того, як приймаються рішення на РНБО?

Тому закон про олігархів дає можливість конкретній персоні боротися з іншими конкретними персонами. А президенти в Україні змінюються, хочу нагадати. І якщо тобі подобається нинішній, то може не сподобатись наступний. Саме тому важливі інститути та процедури, а не ручне управління. І потенційні дубинки.

Причому все це гіпотетично, оскільки сам закон беззубий та ні про що. Хіба що, як у Хрещеному батькові, олігархи ображаються, що це не демонструє до них поваги. А до чого ж тут тоді боротьба із системним явищем олігархів, запитаєте ви? І будете праві. Це дуже небезпечний експеримент.

Як можна побороти системне явище олігархів? Системними змінами. Які не дозволять олігархові використовувати державу та перетворять його просто на великого бізнесмена. До речі, більшість із них одразу стануть маленькими бізнесменами. Бо не вміють працювати і заробляти, граючи за правилами.

Що це за зміни? Верховенство права. Тобто суди. Та антимонопольне законодавство. Так, це довго. Важкий шлях. Але єдиний, що працює.

Чи дозволяє йти цим шляхом закон про олігархів? Ні. Він або заводить не туди. Або взагалі нікуди не веде.

Чому олігархи проти? Бо вони не хотіли б, кожен окремо, щоб у когось проти них була дубинка. Яку в будь-який момент можна використати.

Чому проти громадянське суспільство? Ну, по-перше, тому що, якщо це дубинка, то починає пахнути авторитаризмом. Олігархи — це зло, але саме завдяки їм Україна не пішла шляхом Білорусі чи Росії. Щоправда, не пішла й шляхом Польщі. Також завдячуючи їм. Але для того, щоб піти саме таким шляхом, необхідна справжня боротьба із системною проблемою, а не імітація.

Отже. Імітація замість боротьби — це перше питання. Піар замість системних дій.

І ще одна проблема. Довіра. Точніше — її відсутність. Ти не віриш у щирість людей, які просували закон про олігархів. Адже тобі важко повірити, як можна виступати проти олігархів, як явища, та разом з тим тусити на футболі у ложі, де концентрація олігархату зашкалює. І де концентрація негідників на квадратний метр найбільша в країні.

Тобто ми не віримо в щирість такого бажання. А віримо чи то в імітацію бурхливої діяльності, чи то в бажання отримати дубинку, якою можна кошмарити саме того, хто тобі особисто не подобається.

От так буває. Коли ти проти олігархів, як явища. Але ситуативно виступаєш проти того, що їм також не подобається. Ще один яскравий український парадокс.

Джерело