Про полову і зерно

ПОЛОВА. Перша в історії незалежної України олімпійська чемпіонка — фігуристка Оксана Баюл (живе нині за океаном) у переддень ювілею нашої держави публічно повідомила, що зрікається українського громадянства. Образилася, бо, бачте, її, зірку, не запросили до Києва на свято. «Я більше нічого нікому не доводитиму. Ні ㅡ значить, ні, головою у бортик без мене», — написала у соцмережах вередлива ексчемпіонка. А згодом додала: «Народилася росіянкою, помру — американкою».

Після цих її слів від колишньої величі залишилася лише манія.

Хоча, напевно, оте марнославство відвідало Баюл раніше. Відразу після того, як одеська спортсменка стала примою на льоду. Коли жалобила сентиментальних американців сльозливими розповідями про своє сирітське дитинство в Україні, про порізану об чужий ковзан ногу - а вони, м’якосердні, зробили з дівчиська мученицю, яка крізь терни пройшла до зірок. І засипали «бідолашну українку» грошовитими контрактами.

Оксана не витримала тягару несподіваної слави. І розтринькала її разом з доларами в американських барах. Побувала у поліцейських відділках, алкоголь спроваджував її у дорожні кювети.

Героїня стала скандалісткою. І продовжує нею бути.

Дивно, що Баюл чекала на святкове запрошення з Києва ще й після того, як судилася з Україною за 50 млн «баксів». Фігуристці здалося, що її знамените ім’я на Батьківщині експлуатують безплатно. Вимагала компенсацій. Але суд і апеляцію програла.

Скільки ще у наших спортзалах займається таких жадібних і безхребетних атлетів, пустоцвітів-космополітів! Кладуть руку на герб-тризуб, обгортаються синьо-жовтим стягом лише тоді, коли знають про шалену суму гонорарів. Їхні сльози фальшиві, розраховані на телекамери. І на пропозиції рекламних агентів. За першої ж нагоди країну свою зрадять. Як там писав безсмертний наш Іван Якович: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала…».

ЗЕРНО. А це вже про іншу молоду людину, якої, на жаль, уже немає серед живих. Кажу про колишнього колегу-журналіста, офіцера Збройних Сил України Тараса Матвіїва. Українця до останньої молекули. Галицького хлопця, якого за його ратний подвиг на далекій від дому Луганщині удостоєно звання Героя. Задля рідної держави Тарас прожив яскраве подвижницьке життя. Ніколи не скиглив. Нічого в України не просив. А віддав їй себе усього, до останку.

У ці ювілейні дні мати Тараса, педагог Валентина Матвіїв, пригадала проникливу історію із сімейного життя. «Колись, ще коли Тарас був зовсім малим, у мого чоловіка з'явився неймовірний як на той час шанс покинути Україну й виїхати за кордон, а згодом забрати й сім'ю. Та ми залишилися. Бо після довгих вагань зрозуміли, що не можемо отак просто виїхати й покинути все рідне заради якогось примарного благополуччя. Потім, коли Тарас підріс і ми розказали йому цю історію, він… подякував нам, що не відібрали у нього Батьківщину».

Як же вони різняться у ставленні до свої землі — випещена, хамовита Оксана, і він — обпалений вогнем Майдану та війни Тарас!

Інакше й не скажеш: полова і зерно.