Національні легенди. Справжні і сумнівні

Напередодні 30-річного ювілею нашої держави президент Володимир Зеленський вручив започатковані ним же державні відзнаки «Національна легенда України». Нагородами відзначили сімох українців, які, на думку Гаранта, мають видатні особисті заслуги у становленні незалежної України.

«Національною легендою української поезії» став Юрій Рибчинський, відповідно: живопису — Іван Марчук, футболу — Олег Блохін, хореографії — Мирослав Вантух, балету — Олена Потапова, музики — Софія Ротару. Посмертно звання «Національної легенди» присвоєно композитору Мирославу Скорику…

Спробуємо подискутувати щодо вибору президента.

Я дуже поважаю непересічного Юрія Рибчинського за його потужну піввікову творчість, за його активну громадянську позицію. Поет заслуговує на найвищі почесті. Але, як на мене, нині в Україні живе і творить, образно кажучи, національна поетична легенда N1 — Ліна Костенко. Вона заслужила бути відзначеною першою у цій номінації. А Юрій Рибчинський міг би бути вже після НЕЇ. І, думаю, він, великий поет, розуміючи значущість цієї легендарної постаті, не образився б за те, що поступився місцем на уявному п'єдесталі.

Олег Блохін — спортивний кумир моєї молодості. Колись у школі на уроці біології я, невиспаний через нічний футбол по телевізору, отримав двійку за непослух. Бо замість того, щоб конспектувати розповідь учительки, писав вірш про історичну перемогу київського «Динамо» у Суперкубку УЄФА. Були у тому вірші рядки про те, як «у ворота супер-„Баварії“ три м'ячі ввігнав Блохін».

З часом моє захоплення цим форвардом остигло. Так, він став нашою спортивною легендою. Але національною — навряд. Під таке звання треба трохи більше, ніж забивати голи. Треба любити свою країну. Поважати її мову, вивчити бодай кілька слів українською. І з повагою ставитися до тих, хто виборював нашу свободу. Як на фронті, так і на майданах. Блохіна ж, пригадайте, у 2013 році тіпало від Майдану. Бо, бачте, через мітингувальників він не міг відвезти свою дитину «на йолку»…

Софія Ротару. Як на мене, з плином часу її легендарність не прибувала, а, на жаль, вивітрювалася. Багатьох своїх прихильників в Україні співачка втратила після того, як з початком путінської агресії продовжувала концертувати у Росії. Розважала росіян і за чотири дні до 30-річчя української Незалежності. А могла б Софія Михайлівна хоча б раз за останні сім років виступити на польовій сцені, десь ближче біля Авдіївки, Мар'їнки, Пісків. Солдатських оплесків зібрала би більше, ніж у концертному залі «Росія».

Так, як збирає їх поблизу «передка» наша театральна легенда Ада Роговцева. До речі, невже ця Велика Українка не заслужила на відзнаку, започатковану Володимиром Зеленським? Можливо, не удостоїлася цієї честі, бо не підтакує йому, не бере участі у примітивних шоу-постановах, ініційованих президентською канцелярією?

І ще про «Національну легенду української музики». Логічніше, якби цю відзнаку присудили людині, чиї пісні ще задовго до нашої Незалежності й тепер співають на кожному кроці. Кажемо про композитора Володимира Івасюка. До речі, це його крилаті слова «Ти у мене єдина…» стали слоганом нинішнього ювілею нашої держави.

Читайте також: «Українці все йдуть і йдуть пустелею. І ніяк не вийдуть на свою гору Синай…»