Привид "зеленого" маккартизму

Взагалі секретар РНБО останнім часом схожий на дивного зоолога, який взявся описувати досі невідомий вид морських поліпів і розповідати усім, що саме вони є найбільшими шкідниками для обшивки круїзних лайнерів. А реєстр, злитий у мережу «антикорупціонером», «розслідувачем», високооплачуваним членом наглядової ради Укрзалізниці і просто чоловіком ді-джей-колабораціоністки Насті Сергієм Лещенком, викликає більше глузливих запитань, аніж втямливих відповідей.

Зрештою, нічого дивного. Уругвайська письменниця, лауреатка Національної премії Іспанії Кармен Посадас написала колись, що «коли думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців, — трудно, аби хтось ставив на доброчесність».

Якщо хтось легковажно вважає, що затята «боротьба» популіста і годованця олігархів Зеленського з його ж таки «хрещеними батьками» — то лише черговий серіал за участю «слуги народу» з метою втримати знуджену публіку, в якої вже закінчується попкорн, — той вже незабаром зрозуміє свою помилку.

Бо насправді Зеленський, його ОПУ та політтехнологи, які пропонують йому саме такий шлях посилення власних позицій. А ще їхня мета — повна інституційна руїна держави, формування у мізках громадян певного штампа, який можна висловити трьома словами: «недовіра — ігнор — непотрібність». Все це — про державні інституції демократичного ладу, які до Зеленського почали спинатися на ноги і міцніти, а ось з 2019-го — переживають час деградації та анемії. Починаючи з авторитету, значущості та, зрештою, функціональних завдань президента, парламенту, уряду, силового блоку, і закінчуючи фактичною прострацією недореформованих органів місцевого самоврядування.

Так ось, антиолігархічна гарячка, причому з очевидним політичним присмаком — з того ж таки розряду. Намір ухвалити якийсь особливий закон про «статус» олігархів, — очевидний трюк в контексті цілого комплексу вже чинних законів, ухвалених, цілком пристойних з точки зору права, але нерухомих, з огляду на те, що вони досі не працюють уповні. До того ж цими законами регулюється діяльність архіважливих державних інституцій — того ж таки Антимонопольного комітету, який власне і покликаний запобігати «олігархізації» крупного бізнесу. Покликаний, але, знову ж таки, через політичну доцільність та заангажованість, не робить цього.

Така ж ситуація і з Фондом державного майна, у нетрях якого періодично малюють схеми «великих приватизацій», зовні «правильні» конкурси, а відтак банально віддають «народне багатство» у потрібні руки тих, хто готовий годувати режим. Тобто йдеться про те, що попри «вільний ринок», в Україні досі й не пахне рівною конкуренцією, а наближені до влади підприємці користуються не тільки правом «першої ночі» при розподілі смачних пирогів, але й податковими, митними та іншими преференціями.

Недавній скандал зі звільненням і призначенням корпоративних топ-менеджерів «Нафтогазу», — з урахуванням категоричних «китайських попереджень» з боку усіх можливих і неможливих міжнародних чинників, з тим, що, як кажуть, ці ротації були однією з причин візиту в Україну держсекретаря США Ентоні Блінкена, — здається, так і не додав у мізки промоутерів цієї авантюри розуміння важливості коректного корпоративного менеджменту. Блінкен приїхав і поїхав, а наші «реформатори», що з потупленими очима слухали його нотації, удають, ніби все ок, нічого прикрого не сталося… А відтак, мабуть, звично, підуть жебрати позики у зневіреного вже МВФ та інших потенційних інвесторів.

Окрема розмова про тих, хто мав би бути цілком самостійним, незаангажованим і політично, і структурно, — про новосформовані антикорупційні органи — НАБУ, САП, ДБР і щойно утворене Бюро економічної безпеки. Чим не інструменти для загнуздання олігархічних апетитів, нездорового і недоброчесного лобізму олігархів? Але ж ні, — замість того, аби дати їм ефективно і з ретельністю хірурга вирізати олігархічні метастази (де б вони не з'являлися, — у владних кабінетах, державних монополіях чи медіа), владі свербить і тут вставити «своїх п'ять копійок».

…Всі, мабуть, знають Джозефа Маккарті — батька явища, яке лівацька преса 50-х років минулого століття назвала «полюванням на відьом». Одіозний сенатор воював із комунізмом, який тоді опановував університетські кампуси США, запускав щупальця у пресу та інтелектуальне середовище, ба навіть спокушав «буржуїв» з великого бізнесу. Тобто поступово виростав у справжню загрозу демократичній Америці.

Зеленський, мабуть, вирішив, що методи Маккарті цілком годяться і для «боротьби з олігархами». Але, як завжди, помилився і з методологією, і з об'єктами переслідувань, і тим паче з інструментарієм. Якийсь «зелений» маккартизм навиворіт виходить…

Ігор Гулик для «ВЗ»