Один провал влади за іншим. Що чекає на Зеленського?

Не минуло й кількох днів після сенсаційного рішення президента України Володимира Зеленського про введення персональних санкцій проти провідного проросійського політика, колишнього голови адміністрації президента країни Віктора Медведчука і його оточення, як політичне життя в Україні знову перекинулося навзнак.

Після вироку, винесеного Приморським судом Одеси активісту Сергію Стерненку, біля офісу глави держави зібралися тисячі людей — прихильників націонал-демократичного табору. За іронією долі, саме ці люди були найпалкішими прихильниками введення санкцій проти Медведчука і закриття його телевізійних каналів, в той час як прихильники Медведчука не приховують свого задоволення в зв'язку з вироком Стерненку, — пише Віталій Портников для Радіо.Свобода.

Стерненка, учасника Євромайдану, відомого безкомпромісною критикою влади і за Петра Порошенка, і за Зеленського, засудили до 7 років ув'язнення у справі про викрадення місцевого депутата Сергія Щербича ще в 2015 році. Виразних доказів того, що мова йде саме про викрадення, на процесі не було надано. Зате увагу спостерігачів привернули як особистість потерпілого, так і особа судді, який виніс вирок. Щербич свого часу був депутатом від проросійської партії «Родіна» Ігоря Маркова. В українському політичному контексті проросійськими зазвичай називають і Партію регіонів колишнього президента Віктора Януковича, і «Опозиційну платформу — За життя» Медведчука.

Однак Марков називав регіоналів зрадниками і «власовцами», коли Янукович намагався домовитися з Євросоюзом, був прихильником «Народних республік» Донбасу і навіть опинився поруч з російським актором Михайлом Пореченковим, коли той обстрілював українських воїнів з окупованих територій. Активну роль у діяльності одеського Антимайдану грав, зрозуміло, і Щербич, а після Майдану він був одним з організаторів блокади військової техніки, для того щоб перешкодити українським військовим виїхати на позиції. Не менш цікава і біографія судді Віктора Попревича: до війни він жив у Донецьку і прославився тим, що прикрашав подвір'я свого будинку бюстами Леніна і Сталіна. Ну і звичайно, дата винесення вироку — 23 лютого, російське свято. Як навмисно…

Думати, що патріотична громадськість не сприйме вирок як явне знущання над справедливістю і не звинуватить президента в потуранні тому, шо відбувається, було б наївно. Тим більше що прізвище Зеленського першим в суді назвав сам Стерненко, відразу ж після оголошення вироку подзвонив президенту і «подякував» йому. Звичайно, можна було б сказати, що Зеленський тут взагалі ні до чого. Однак Зеленський сам подбав про те, щоб громадяни вважали: президент впливає на все, що відбувається в країні. Можна стверджувати, що так і виглядає справедливість: сьогодні караємо Медведчука, завтра Стерненка, тому що такий закон. Але для поваги до закону потрібна довіра до влади і до судової системи. А цієї поваги немає, та й звідки вона візьметься, якщо навіть кредитори з МВФ відмовляють Україні в грошах через загальмовану судову реформу?

У цій непростій історії є ще й очевидний політичний аспект. Влада, яка має прийняти ще чимало непопулярних рішень, повинна хоча б на когось спиратися. У 2019 у Зеленського був величезний, але дуже різношерстий електорат. За нього голосувала проросійська частина виборців, упевнена, що новий президент — «свій хлопець» і обов'язково домовиться з Володимиром Путіним. Голосували і багато патріотів, які розраховували на те, що Зеленський покінчить з корупцією і приведе у владу нових людей. Голосували люди, яким не до великої політики, але які просто хотіли краще жити.

Проросійський електорат незадоволений закриттям «своїх» телеканалів і санкціями проти Медведчука. Патріотичне співтовариство — і аж ніяк не тільки прихильники колишнього президента Порошенка, якого Стерненко в минулому жорстко критикував, — обурене вироком, почалися перші відставки в офісі президента, а лист із закликом провести публічний і прозорий процес у справі Стерненка і з критикою вироку і судді підписала група депутатів від правлячої партії «Слуга народу». Але ж прихильники націонал-демократів — це і є та сама активна частина суспільства, яка виходить на Майдани.

Ну і, нарешті, виборці, які розраховували на те, що зовсім скоро вони будуть жити краще, стикаються з одним соціальним провалом влади за іншим. А є ще більш приголомшливий провал, який будуть розсьорбувати всі українці незалежно від їхніх політичних уподобань, — провал з вакцинацією. І ось тут виникає просте запитання: а на кого, власне, збирається спиратися влада, якщо вона з усіма воює і нікому не може догодити? Можна було б, звичайно, сказати, що це просто така захоплива політика — викликати на себе вогонь з усіх боків. Але хіба це не та сама дестабілізація, яка дозволить президенту Росії вирішити, що він «покарав» колегу, який відмовився від принизливої капітуляції перед Кремлем?

Джерело