Сім років анексії Криму. Що має пам’ятати Україна

Найважче в ті дні лютого 2014 року було усвідомлювати зраду. Силовиків, міліції і військових, які на українському півострові зрадили Україну, присягу і перейшли на бік ворога.

Боляче було гостро усвідомити, що ми одні. Світ розводив руками, нас закликали не робити різких кроків. Ніхто не хотів сваритися з Путіним, тим більше за Україну.

Найстрашніше — це відчуття безвиході, що накривало. Ми виявилися неготові до оборони своєї держави. Армія була розпродана і розкрадена, спецслужби нашпиговані зрадниками.

Найогиднішим було неспівпадіння настроїв народу і еліт. Добровольці, які тільки-но поховали своїх побратимів, героїв Небесної сотні, вже формували батальйони, аби захищати країну. Й були готові рушити в Крим. Ті, від кого чекали твердості, мужності і рішень, не наважилися проголосувати на РНБО за відсіч агресії. За — був тільки Турчинов. В скронях і досі відбиваються біллю слова інших учасників/учасниць про те, що «жодного танку не має виїхати з казарм».

Найважливішою стала точка неповернення. В цей день Росія з сусіда перетворилася на ворога, вбивши, перекресливши, розірвавши все, що до цього нас пов’язувало. Відповідальність за анексію Криму, вбивства українців на Донбасі, страждання мільйонів наших співвітчизників несе не лише Путін, а РФ і росіяни, які обрали цю владу, толерували її, не протестували, раділи, що «Крим наш» і знову переобрали цей фашистський режим. Я поставила крапку в спілкуванні з багатьма своїми вчорашніми колегами і приятелями-росіянами.

Я сумую за Кримом. Мені важко уявити, як болить сьогодні у всіх моїх друзів, хто залишив там дім, сади, виноградники, персикові дерева, улюблену справу.

Ми не повинні складати руки. Путін і його режим мають відповісти за крадіжки і вбивства, за окупацію і страждання мільйонів українців. Боротьба за повернення Криму і Донбасу має об'єднати всіх нас.

Джерело