Передплата 2024 ВЗ

Перша перемога: хроніки Майдану

Попереду було ще багато боротьби, смертей, крові, зокрема пролитої на місці тодішньої нашої перемоги. Тоді ми раділи, хоч знали, що це ще не кінець. Раділи, бо бачили - віра може спинити силу зла

— Стоїмо! Стоїмо!- горланив я у мегафон. Крик підхоплювали кілька сотень протестувальників. Їх кількість постійно зростала попри те, що було далеко за північ, а температура на вулиці впала до -20. Я не боявся, що надірву голос — кілька тижнів участі акціях показали, що він в мене сильний. І справді швидше здох мегафон. Батарейки на морозі розрядилися, то ж віддавши комусь непотрібний вже інструмент, продовжив кричати без нього.

Разом з іншими, яких, здається, вже було кілька тисяч. Тоді я не знав скільки нас — охопити поглядом усіх стоячи в самому натовпі, на вулиці Інститутській, було важко. Хоч завдяки її рельєфу, ті хто були на верху (серед них і я) могли бачити, як щохвилини до нас долучалися інші, що приходили знизу, з Майдану. Це додавало наснаги і відваги, адже якщо глянути вулицею вгору, то ми бачили численне море міліції в шоломах і з щитами. Чорна хвиля, що котилася на нас.

Вже потім я побачив чудові фото цієї ночі зроблені кимось із пішохідного моста над вулицею (він був просто у нас над головою) — хвиля чорних поліційних шоломів б"ється об берег помаранчевих будівельних касок. На мені теж була така — за кілька хвилин стало ясно, що вона радше прикраса як захист.

Міліція сунула на нас, луплячи кийками протестувальників, що не відступали. Каски лускали як горіхи. У помаранчевих рядах постійно відбувалась ротація — побиті відходили самі чи їх відводили вбік інші протестувальники, аби надати допомогу. На їх місце підсувались наступні, такі ж навіжені, беззбройні і невгамовні. Кожен був готовий впасти, але не поступитися. Тіснява призвела до того, що попри мороз за кілька хвилин ми стали мокрими від поту. Над розпашілими тілами здіймалася пара, яку ми навіть спочатку сприйняли за газ, який нібито розпилювала міліція. Ми почувалися ніби в хмарі, як на небі. На вулиці, яка через кілька місяців стане місцем подвигу героїв названих Небесною сотнею. Неймовірну атмосферу на вулиці створювали не лише метеорологічні умови, але й настрій протестувальників. Готовність стояти до кінця наповнила морозне повітря пафосом. «Саме в такій атмосфері народжуються героїчні пісні та епоси" — подумалося мені.

Ми переконували один одного, що треба простояти до 6 ранку — тоді піде метро, люди хлинуть і розіб’ють собою чорну хвилю. Тому ми час-до-часу поглядали на годинник будинку профспілок, який, крім низької температури, показував і час до нашої перемоги. І оглядаючись бачили — попри ніч і те, що до запуску метро ще дуже далеко Майдан уже росте і суне вгору по Інститутській. Зі сцени лунали молитви, вище над Майданом з Михайлівського звучали дзвони. Київ не спав.

— І сталося саме так як ми мріяли, так як мало статися в казці — чорний наступ слабшав в міру того як на вулиці ставало світліше. Врешті вранці він зупинився. Ми перемогли. У це важко було повірити, адже на початках нас було менше, адже весь час зброя була тільки у них. У нас тільки віра. Саме віра стала запорукою цієї першої дуже важливої перемоги Майдану. Першої, бо не остаточної. Бо попереду було ще багато боротьби, смертей, крові, зокрема пролитої на місці тодішньої нашої перемоги. Тоді ми раділи, хоч знали, що це ще не кінець. Раділи, бо бачили — віра може спинити силу зла.

Джерело

Схожі новини