Передплатити Підтримати

Автор фільму про Бандеру написав роман про війну

Журналіст і громадський діяч Юрій Луканов презентує свій перший роман

Шановні друзі!
Я все життя працюю журналістом і завжди писав документальні речі. Свого часу перший не радянський документальний фільм про Степана Бандеру, першу документальну книжку про чинного на той час президента «Третій президент. Політичний портрет Леоніда Кучми». Документальну книжку про Крим — «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму». Та багато іншого.

Мабуть, в кожного журналіста настає час, коли його тягне на прозу. Після близько сотні репортажів з Майдану, Криму і Донбасу мені захотілося якось узагальнити все пережите і побачене. І я потихеньку і помаленьку написав роман «Репортер Волковський» про запаморочливі пригоди журналіста на війні. Попри всю карколомність і динамічність сюжету, це не є суто пригодницькою літературою.

Переді мною, як і перед більшістю з тих, хто висвітлює війну, не раз поставало питання як це робити. Чи повинен журналіст, чия країна є жертвою агресії, залишатися над бійкою? Чи, може, все ж таки відкидати свою неупередженість? Переконаний, що на ці питання нема і ніколи не буде однозначних відповідей.

Ці питання постають і перед журналістом Волковським, героєм мого роману, який я поступово написав за час війни. Уривок з нього ви можете прочитати нижче. У цьому творі, відображено як мій власний досвід, так і досвід багатьох інших журналістів. Головний герой не лише висвітлює війну, але і витягує з полону французького колегу у Криму. Це відбулося завдяки винахідливості Волковського і його друга донецького журналіста з авантюрною вдачею Сергія Сухобокова.

Коли ж війна почалася на Донбасі, то вже Сухобоков потрапив у полон. Волковський відправляється його виручати, але йому не вдається застосувати ту саму схему, яку він використав у Криму. Він сам потрапляє в полон. Сидять вони в сумновідомій «Ізоляції» і постають перед моральним вибором: збрехати на користь російської пропаганди і вийти на волю, чи зберігати мовчанку і залишатися в полоні з ризиком для життя і здоров’я.

Він також волонтерить для української армії. І так само потрапляє в історію. Коли мусить виконувати взяті на себе зобов’язання з лікарняного ліжка. По ходу у нього зав’язується роман з полькою, словесні сутички з втомленими від війни тощо. Дія відбувається у Криму, Донецьку, Києві, Варшаві.

У книжку ще увійдуть три фантасмагоричні оповідання. На відміну від роману, вони описують не реальні картини, а гіпотетичну ситуацію: окуповані території увійшли у склад України на правах автономії, як цього хоче Путін? Що відбувається далі? Стосунки між людьми з Донбасу і рештою України свідчать, що миром це назвати можна лише умовно.

Передмову до роману написав відомий політолог британець українського походження Тарас Кузьо, який знає ціну цій війні, бо сам бував у зоні бойових дій і опублікував документальну книжку про війну Путіна проти Росії.

Але перед виданням книжки, я би хотів провести своєрідний моніторинг. Пропоную вам попередньо заплатити за книжку. Розмір її десь 330 000 знаків. Буду вдячний, якщо ви за кожен примірник перекажете 200 гривень на картку, номер якої вказано нижче.

Іноземці можуть переказати 10 доларів на номер ще однієї картки. Якщо ви вирішите підтримати мій проект соліднішими сумами, то плюс вам буде у карму. Від кількості ваших замовлень залежатиме тираж книжки.

Всі ті, хто перерахував гроші, отримають примірник книжки після її публікації. Доставка за кошт замовника.
Приватбанк, Луканов Юрій Вадимович. 4 149 629 330 193 111 — гривнева картка.
Privatbank, Yuriy Lukanov: USD 4 731 219 630 404 337

Якщо ваша ласка, і ви підтримаєте мене фінансово, то, будь ласка, пришліть мені на електронну пошту інформацію про це, вказавши тему «Репортер Волковський»: vonakul@gmail.com.

«Репортер Волковський»" - уривок з роману

…Вони зустрілися зненацька у щойно звільненому місті. Біля пам’ятника Леніну. Анджей опинився там випадково. Він побачив цей пам’ятник і подумав, що в цьому є якась символіка. Щойно він спостерігав втілення ленінських ідеалів.

Перехожі на вулиці розказали йому, що за рогом пограбували магазин, і він відправився туди. Там побачив жінку, яка стояла посеред торгового залу з майже порожніми полицями.

Деінде на полицях виднілося взуття. Але то була або одна туфля з поламаним високим підбором. Або пара босоніжок, однак чомусь різного кольору. Та переважно на полицях стояли цінники. Просто цінники і ніякого товару.

Жінка плакала. Вона б нагадувала зламану розпачем людину, якби не її лайка. Вона так енергійно сварилася, що видно було: вона аж ніяк не зламана цією ситуацією. Відчувалося: сльози висохнуть і вона долатиме свої неприємності з подвійною енергією.

— Шоб вам, падлам, ноги в моєму взутті повідсихали! — кричала жінка неголосно, але виразно, — Шоб ви, падли, падали на кожному кроці і розбивали собі ваші погані бошки.

Вона помітила Анджея, кілька секунд мовчки дивилася на нього заплаканими очима. Потім зневажливо запитала:

— А ти шо приперся? Не встиг скомуніздити і прийшов підібрати залишки?

— Ні. Я журналіст.

— Так ось, журналіст, напиши там у себе в Америках, — вона, мабуть, зразу вловила його акцент, — шо тут на Данбассе живуть жадібні гандони. Найбільше вони люблять шару.

— Я поляк, а не американець. Що таке шара?

— Ти не знаєш, шо таке шара? — вона припинила плакати і подивилася на Анджея з непідробним інтересом, — Ля, та ти зовсім темний. Ти в бога віриш? Католик чи що?

— Так.

— Шара, вона ж халява, — це єдина заповідь, в яку наш тутешній народ вірить, як інші народи вірять в десять заповідей. Шара — це коли ти с@издиш чуже, і тобі за це нічого не буде. І не тільки не буде — ти ще й ходиш гордий, пишаєшся. А тебе всі поважати будуть і на тебе рівнятися.

— Ви так говорите, ніби не місцева.

— Чорт мене смикнув тут народитися. Місцева! Ще якась місцева. Просто не пощастило мені: навчилася мізками думати, а не так, як ці … Тому не тіки знаю, але і розумію всю цю падаль так добре.

Анджей після цієї розмови почав значно глибше усвідомлювати причини того, що відбувається в цьому регіоні України. За кілька місяців перебування на цій війні він узяв десятки інтерв’ю. І постійно відчував фальш. Йому розказували, що воюють за донецьку народну республіку, або за Новоросію, або за Росію.

Він не міг збагнути, чому прихильники вигаданих і міфологізованих державних утворень вірять, що тільки-но «ДНР» чи Новоросія з`являться на карті світу, так зразу їм всім стане добре і вони заживуть, як у казці. Чому вони вірять, що приєднання до Росії негайно принесе їм добробут? Для чого Путіну їх годувати? Вони на це питання не могли відповісти. Лише плели щось про братній народ, який «русских братьев не бросает в беде».

Власниця пограбованого взуттєвого магазину розставила всі крапки над «і».

— Коли ці прийшли… Ну, московські укупі з місцевою шпаною. Вони тут відкрили штаб. Он там, навпроти. Я ж не дурна. Ясно, шо вони на мій магазин око поклали. Пішла до них, занесла пачку бабла. Раніше прокурорським платила. А тепер цим. А мені яка різниця? Ну, думаю, добазарилися. Перестрахувалась. Вони таки не чіпали. А коли пішли, а укри не прийшли ще, то мені дзвонять: твій магазин грабують. Хто, бля, грабує? Як грабує? Влада пішла. І вони, бля, оборзіли — нікому стало їм по зубах надавати. Натовп прийшов. Двері виламав і все змів. Їхні батьки і брати воюють за це, і вбивають за це — шоб їм завжди шара була.

— Ви б до міліції звернулися.

— До міліції? Ну видно, шо ти не отсюдова. Мусори їм ще допоможуть сперти шось. А мене в кутузку засунуть, — вона стисла руки в кулаки. — Сама розберуся. Вони без батога борзіють. А коли їм кулак покажеш, то шовковими стають. Приповзуть ще вибачення просити. І взуття назад притягнуть. Я ж їх усіх, сук страшних, знаю…

Він побажав їй триматися і побрів собі в сторону центру. Хоча після звільнення українськими військами стрілянина затихла, але вулиці ще перекривали барикади. Біля них були обладнані землянки і бомбосховища. На бетонних плитах виднілися сліди від куль. Біля однієї сушилася чоловіча білизна — тікали так, що не встигли прихопити.

На центральній площі він уздрів невеличкий натовп. Чоловік двісті, Направився туди поцікавитися, що сталося.

Іван Волковський теж опинився там, але не випадково. Він дізнався, що місцеві проукраїнські активісти влаштували флешмоб у соціальних мережах і домовилися звалити Леніна. Коли він підійшов до монументу, то побачив під ним бронетранспортер з українським прапором. Біля нього валявся прапор донецької народної республіки. Виглядав так, наче об нього витирали ноги. Солдати просто стояли, але весь їхній вигляд показував, що вони не дозволять нищити комуністичного ідола.

— Хлопці, а на біса вам те одоробло захищати? — звернувся Іван до військових, — Я журналіст з Києва, працюю для «Огляд новин».

— Я б його сам скинув, — відказав боєць років тридцяти, — ну ж командування наказало не розхитувати ситуацію в місті.

— Яку, нах, ситуацію? — запитав невдоволено місцевий чоловік з червоно-чорним бандерівським прапором у руках,

— Всі лугандони сидять, як щури, в своїх норах і ніс не показують. Вони сміливі, коли тут російські, бля@, брати з автоматами по поребрика сновигають і їм зброю роздають.

— Сьогодні два квартали звідсіля пограбували взуттєвий магазин, — почувся голос з польським акцентом. — Власниця плаче, бо не знає, як кредит віддавати буде. Чому б вам її не захистити?

— Це справа міліції. — одказав солдат.

— Анджей, це ти? — радісно вигукнув Іван.

— А хто ж іще!!!

Вони були знайомі ще по Києву, куди поляк приїздив висвітлювати вибори або політичні кризи. Бачилися у Грузії під час війни. І під час Майдану зустрічалися у всіх його гарячих точках.

— Вєтам пана, — сказав Іван по-польськи.

— Чешч.

Вони радісно обнялися.

— Де б я тебе ще зустрів! —  вимовив Анджей.

— Там, де стріляють, — відказав Іван.

— Я чув, що ти в полоні сидів у лугандонів.

— Було діло, — підтвердив Іван, — Дали мені по голові так, що я думав вона трісне, як кокосовий горіх. З’їздив так друга виручати. І сам в мгб потрапив. Хотіли з нас шпигунів зробити. Лупцювали добряче. Але, мабуть, зрозуміли, що з мене користі як з козла молока. Або шуму в пресі злякалися. Про мене багато писали. Коротше, відпустили через півтора тижні. А ти як?

— Якшо не рахувати, що мене хотіли застрелити, то непогано.

— Хто це такий сміливий?

— Один скурвий син на блокпосту у Слов’янську мені весь час розказував про падлючих пшеків, які зрадили «рускій мір» і проти нього воюють. А потім я побачив його мертвого. Як це у вас кажуть? Не копай яму іншому.

При вході до готелю все ще стояв спалений тролейбус, нагадуючи про недавні бої. Його підпалили у день початку збройного протистояння. Відео палаючого тролейбуса миттєво облетіло інтернет — на той час це ще була дивовижа.

У будинку навпроти готелю замість однієї квартири на другому поверсі зяяла діра. Колись сюди влучила міна або снаряд. Хоча вже стемніло, але вікна будинку не світилися. Певне, люди повиїздили звідти.

На дверях готелю висіла табличка «Не працює». Але вони домовилися з адміністратором і він виділив їм два номери.
Чого їх поселили саме на сьомому поверсі — одному богу відомо. Вони не з`ясовували.

Ліфт не працював. На гору мусили пертися пішки. Але спасибі хоч так, бо інакше довелося б до солдатів проситися — в якусь імпровізовану казарму чи армійський намет.

Та ще й води не було. Не тільки в готелі, а й в усьому місті. Біля їхніх номерів вони виявили наповнені водою кілька пластикових пляшок. Ну, щоб змивати після себе в унітазі.

Іван відімкнув двері, кинув рюкзак і зайшов до туалетної кімнати. На всяк випадок крутнув кран і звідти — о, диво! — полився тоненький струмочок. Іван три дні не мився при температурі повітря до 30 градусів. Пропотів так, що почував себе просоленою рибою.

Він миттю заскочив до Анджея, сказав, що вода є і треба прийняти душ, поки вона не припинилася. Повернувся назад, похапцем роздягнувся і стрибнув у ванну. Так само похапцем намилився і направив на себе кволу воду.

Поки він підставляв різні намилені частини тіла під струмочок, його фантазія розігралася й він уявив, що несподівано почався бій і він голим, розбризкуючи мильну піну, біжить по сходах вниз з фотокамерою в руках, щоб встигнути зафіксувати найдраматичніші епізоди.

Йому стало смішно. Він ледь стримувався, аби не розреготатися вголос. Якби кілька місяців тому йому розказали про такі його відчуття, то він назвав би того, хто таке фантазує та ще й сміється, психічно хворою людиною. Бо як можна сміятися, коли ти знімаєш загибель людей?

Однак війна змінює сталі уявлення. Іван переконався: те, що в часи миру здавалося диким і неймовірним, на війні ставало нормою. Навіть смерть він перестав сприймати як надзвичайну ситуацію. А побачивши її вперше — він був шокований. Це сталося ще до того, як він сам ледь не загинув від снаряду, який поцілив у його автобус дорогою до Донецька.

Іван тоді зразу згадав ту тітку років п’ятдесяти, яка хотіла пройти український блокпост, де він збирав матеріал на репортаж. Він зустрічав її під Обласною державною адміністрацією, коли її захопили прихильники «ДНР», але війна ще не почалася. Периметр перед входом майбутні терористи оточили мішками з піском, колючим дротом і автомобільними шинами. Там висіли плакати, які славили «ДНР» і Росію, викривали бандерівців, закликали Європу й Америку дати спокій Україні.

Вона підскочила до нього, ухопила за руку саме тоді, коли він фотографував опудало Обами.

— Ти якого тут фотографуєш?

— Навіщо ви мене за руку взяли? Ви думаєте, що я втечу?

— Ану показуй, що нафотографував. Ти журналіст, напевно. Брехун. Тут вже не один по соплу відгріб.

— Я цього виродка Обаму фотографую. Класно так зробили опудало це. Друзям пошлю — вони помруть від сміху. Таке тільки донеччани зуміли придумати.

— Тобі справді подобається? — вона недовірліво подивилася на Волковського. — Брешеш напевно.

— А навіщо б я його фотографував?

Йому тоді вдалося обманути її пильність і вона дала Іванові спокій. Інакше вона б могла покликати активістів, які українських журналістів просто били. А з початком війни забирали в полон. Лише російських — майже гарантовано не чіпали. Вважали їх своїми.

Під ОДА тусувалася маса таких тіток. Спільним для них був неймовірний несмак у вбранні. Справа навіть не в тому, що вбиралися бідно. Їхній одяг мав не поєднувані між собою кольори спідниць, кофт, футболок, спортивних штанів. Вся ця яскравість зливалася в одну барву — тоскно сіру.

На переважній більшості їхніх облич закарбувалася якась втома і нікчемність. На них прочитувалася ненависть до свого власного життя, а заодно — до всіх, хто їх оточує.

А особливо до всяких чужаків: бандерівців з Києва і Львова, геїв з Європи, Обами, Меркель — всіх тих, кого вони жодного разу не бачили вживу, бо ніколи не виїздили далі Донбасу. Хіба що дехто з них бував у Києві або навколишніх російських містах на зразок Ростова.

Ці жіночки поважали «свого» президента, котрий, хоч і не здійснив їхні сподівання на краще життя, але був близький і зрозумілий. Він залізною рукою карав неслухняних, тих, хто насмілювався качати права. І нагороджував слухняних. Так їм здавалося. Досить не висуватися і можна було міряти по нагороду. Їхній світ, хоч не відзначався комфортом, але був звичним і зрозумілим.

А тут в Києві зорганізувалася група, яку авторитетне російське телебачення охрестило «київською хунтою», і за допомогою «ненависних америкосів» і «майданутих бандерівців зі Львова» скинула його. Зненацька пропала опора в житті. Звичний світ руйнувався.

Тим часом з`явилися пацани, які обіцяли, що «братня Росія нам допоможе». Путін їм видавався таким самим, як Янукович, тільки кращим. Янукович втік. А Путін ніколи не втече. Він буде правити вічно. У них з`явилася надія, і вони вийшли на боротьбу з «київською хунтою».

Вартовий на блокпосту попросив тітку відкрити сумку. Вона була великою і картатою — з такими колись «човники» їздили до Польщі. Тітка покрученими пальцями із слідами бруду під нігтями розстібнула зіпер і саркастично забубнила: «Дивись, синку, ось трусенята. Тобі не треба? Але вони жіночі. Може, дружині подарунок? А ось баночки порожні, шоб помідори закручувати. Ви життя не дасте — потрібно до голодної зими готуватися. А ось м'ясорубка. З дачі несу. Бери, якщо тобі чогось треба. А ти думав тут бомбу знайти? Або кулемет. Ні, синку, я зброю у дворі закопала».

Іван помітив, що такі жіночки на блокпостах запопадливо посміхалися. Поводилися підкреслено шанобливо. Одна навіть вибачалася, що нема чого дати вартовим, бо «сама ледь виживаю».

Вони звикли поважати і боятися тих начальників, які були близько і могли їх покарати. Нині такими начальниками стали для них люди з автоматами — що з одного, що з іншого боку.

А ця тітка не боялася, та ще й сказала на прощання:

— Прийшли на нашу землю кровопивці. Хто вас тут чекав?

— Тітонько, ідіть звідси, бо зараз, їй-бо, кулю пущу, — не витримав нарешті вусатий, молодий солдат і для певності труснув автоматом.

Тітка не те, щоб побігла, але прискорила ходу, важко тягнучи в руці картату сумку і щось злісно бурмочучи собі під носа.

У небі засвистіло. Вартові на блокпосту впали на землю ближче до бетонної загорожі. Іван теж ткнувся носом в траву. Вибух був схожий на петарду, тільки значно голосніший. «Не долетіло», — сказав хтось із військових.

Іван подивився на дорогу. Побачив свіжу воронку біля якої лежала та сама тітка і ворушила ногами. Рухи можна було б назвати кумедними, якби не калюжа крові, яка розлилася поруч із тілом.

Він підвівся на повен зріст, дивився на сцену людської смерті і відчував розпач. Такий настрій з`являвся тоді, коли щось було дуже треба, чогось дуже хотілося досягти, але обставини не дозволяли. І не було на то ради. І хотілося бити кулаками стінку. Або комусь нахамити.