Суверенітет не вимолюють у ворога, його виборюють

До директора цирку приходить чоловік і каже, що у нього є приголомшливий номер. «Покажіть», — каже директор. Чоловік розвішує дев'ять мішків з лайном над усіма секторами, де сидять глядачі, а сам у білосніжному фраку стає посеред арени. Граціозним жестом він дістає пістолет і дев'ять разів поспіль влучно стріляє по мішках. Вміст мішків падає на лави і артист переможно дивиться на директора. Шокований директор запитує артиста у чому прикол? «Ну, як!, — відповідає артист, — Усі у лайні, і тут я — у білому фраку!».

Єрмак днями виконав подібний трюк, коли виступив із критикою пана Фокіна через його заяви щодо урегулювання «конфлікту на сході України». Оскільки Єрмак не впевнений, що він влучить по мішках, то просить Кравчука та Фокіна ретельно розкидати лайно по трибунах. І тут з'являється Єрмак і запитує публіку, чи не вбачає вона величність краси його білосніжному фраку на фоні усього цього лайна.

На думку Єрмака, публіка має бути у захваті від цього номера.

Публіка не в захваті. І ось чому. Мінські домовленості не є міжнародно-правовим документом, оскільки не ратифіковані Верховною Радою України. А Єрмак хоче втюхати публіці думку, що вони є міжнародно-правовим документом обов'язковим до виконання для України?

Є інший документ, який є обов'язковим до виконання для України — це резолюція Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 року, яка схвалює «Комплекс заходів щодо виконання мінського протоколу». На цій резолюції наполягала Росія, щоби її вважали посередником, а не агресором. Тому Рада Безпеки схвалила і Декларацію президентів Німеччини, Франції, України та Росії. Ця резолюція є єдиним документом з підписом чинного на той час президента України.

Росії легко вдалося всіх застрашити і визнати себе «посередником», бо уряди Німеччини та Франції сприяли такій ідеї, а члени Ради безпеки ООН боялися подальшого просування російських військ вглиб території України. У ті часи, на жаль, українська армія не змогла продемонструвати здатність чинити значний опір.

А Раду Безпеки ООН у першу чергу цікавить припинення гарячих війн, тобто Рада Безпеки готова на будь-які поступки, аби тільки досягти перемир'я. Зокрема, готова визнати очевидного агресора — миротворцем, аби тільки припинити війну.

Багато війн закінчувались перемир'ям, а не миром. Наприклад, так закінчилась Перша Світова війна.

Перший і Другий армійські корпуси, що оснащені російською зброєю, російськими командирами і фінансовані з російського бюджету не вважаються російськими військами. Вони вважаються міфічними повстанцями, оскільки резолюція Ради Безпеки не визнає Росію агресором. Ну, якщо це не Росія стріляє і танки та артилерія не її, то це ж не марсіани якісь? Значить це «повстанці».
Отже, Раду Безпеки ООН влаштовує перемир'я. Навіть ціною визнання Росію посередником. Перемир'я цікавить Раду Безпеки ООН у першу чергу і це українську владу влаштовує, бо атакувати вона не збирається.

А чому тоді Єрмак так спішить перетворити перемир'я у щось інше? По суті, він каже, що оскільки президент Порошенко підписав документ, який визнає Росію посередником, а не агресором, то і нинішня українська влада зобов'язана дотримуватися цієї точки зору. Тому Єрмак і виходить з того, що Росія не агресор, тому просить «посередника» Росію, аби «посприяла», щоби Перший і Другий армійські корпуси припинили обстріли. Та коли починаєш гратися у такий цирк, слід розуміти, що тільки ціною неприйнятних поступок можна чогось досягти від Росії. Наприклад, відмовитися від Криму.

Тому переговори ні до чого не призведуть, поки Росія не визнає себе стороною конфлікту на Донбасі. Все, що можна зробити за цих обставин, — це підтримувати боєздатність на лінії зіткнення з Першим і Другим армійськими корпусами російських «повстанців», щоби у них не було спокуси перейти до наступу.

Чи відомо Єрмаку, що демаркація сухопутного кордону між Україною та Росією, а також делімітація Азовського моря, ніколи не були проведені, на відміну від кордонів з Білоруссю та Молдовою. Звісно, з вини російської сторони. Отже, Росія може сказати у будь-який момент, що визначеного поняття кордону між Росією та Україною взагалі не існує, або є багато спірних питань. Наприклад, що з російської точки зору кордон проходить по річці Збруч. Адже чим поняття колишня Російська імперія гірше від поняття «Малоросія»? Одіозний Жириновський вже озвучує цю ідею. А коли буде введено в експлуатацію Північний потік-2, це озвучить вже не тільки лідер ЛДПР.

Тому тільки боєздатність ЗСУ і допомога наших європейських і американських партнерів, що готові нам надати зброю і дипломатичну підтримку, можуть бути реальною гарантією українського суверенітету. Суверенітет не вимолюють у ворога, його виборюють.

Ще однією гарантією суверенітету України (крім боєздатності ЗСУ) є бездефіцитний бюджет держави.

Інші країни можуть собі дозволити занурюватися у борги, а Україна не може. Важко повірити, що Радянський Союз без спротиву погодився на відокремлення України, Казахстану, Білорусі та інших республік, не маючи на меті якусь ідею.
Мені здається, ідея була у тому, щоби забезпечити максимальне залучення іноземних кредитів на територію колишнього Радянського Союзу.

Бо з лютого 1918 року і до 1992 року Росія (Радянський Союз) жила без західних кредитів і керівництво у Москві усвідомило наскільки це невигідно.

А кредитів не давали, бо Росія у 1918 році відмовилася платити за боргами, що нагромадилися з 1870 року. Ленін сказав: «Всім, кому ми винні, прощаємо».

І от, щоб надурити західних кредиторів, і щоби кредитори цього навіть не збагнули, вирішили створити суверенні держави, які би могли притягувати західних кредиторів.

Водночас, слід було подбати про створення національних еліт, які б ці кредити розкрадали. І коли б західні кредитори нарешті зрозуміли, що ці суверенні держави кредит ніколи не повернуть, Росія б виступила з пропозицією до кредиторів сплатити бодай якусь частину боргу, якщо їй дозволять приєднати цих недбайливих боржників.

Тоді би Росія приєднала усі ці республіки з покращеною інфраструктурою за кошт західних кредитів, які можна не відплачувати і при тому не втратити доступ до нових західних кредитів.

От і вся премудрість «найбільшої геополітичної катастрофи 20 століття»: — спритність рук і ніякого шахрайства.

Тому через небезпеку неефективного використання бюджетних коштів, легального розкрадання бюджету за допомогою численних субсидій олігархам і монопольних цін та тарифів, зростає державний борг і утворюється небезпека втрати суверенітету.
Тому головне завдання української влади — невпинно зміцнювати могутність Збройних Сил і водночас підтримувати бюджетні витрати на рівні доходів бюджету.

Це єдиний шлях до збереження незалежності та суверенітету держави.