Передплатити Підтримати

Про ймовірність відставки Зеленського

Зеленський, без сумніву, зараз думає про те, щоб піти з посади

Я не буду обґрунтовувати це твердження якоюсь ексклюзивною інформацією з-за метрових стін Банкової — припустимо, що нам анічогісінько не відомо про те, які там настрої, забудемо усі витоки інформації, не слухаймо шепіт інсайдерів.

Я буду обґрунтовувати це тим твердженням, що в Україні президент нині відчуває себе таким же зайвим і непотрібним, як і найменший українець, котрий, приміром, пакує наплічника для чергової мандрівки на заробітки у ЄС (це якщо пощастило).

Змін — немає, і це очевидний факт.

Система перемогла. Система перемогла Президента так само, як перемогла інших великих, середніх та дрібних українців, витіснивши з країни чи у внутрішню еміграцію, вигнавши беззмістовністю з фронту і безнадійністю з волонтерства.

Я пам'ятаю момент, коли Президент почав програвати. Коли він відмовився від своєї обіцянки переїхати з Банкової. Коли побут, котрий, з одного боку, річ елементарна і нескладна, а з іншого формує повсякденно свідомість — переміг.

Зеленському, котрий мав шалені 73% проти 24% у свого опонента, котрого обрали усі області України, крім однієї — не вистачило волі сформувати власний краєвид у власному вікні.

Шептуни-чиновники виявилися сильнішими. Ну, а далі все уже було зрозуміло.

Реформи робляться зразу або ніколи.

Посадки робляться майже одразу або ніколи.

Нова політика робиться новими людьми, а не старими. Коли спочатку змішати в уряді старе і нове, то вийде стара політика з новими приколами.

Ти або носиш маску або не вимагаєш носити її у інших.

Танкер «Делфі» або зразу прибирається, або стає національною ганьбою.

І так далі.

Вертикаль, неформальна, не прописана у Конституції, але фактично передбачена нею влада глави держави — зараз не працює. Система перемогла особистість.

Повторюся, Зеленський — не один такий. Парадокс, але у нашій країні дискомфортно і російськомовним, і україномовним. І багатим, бо не можна захистити багатство, і бідним, бо важко вийти з пастки бідності. Ліві кричать про засилля ринку, ринкові фундаменталісти — про диктат соціалізму. Люди на високих, здавалося б, посадах кричать про відсутність повноважень — так само, як посполиті скаржаться на безправ'я.

Я ризикну допустити наявність совісті у Зеленського, на відміну від попередників. Так, я ризикую, бо я особисто його не знаю. Ніколи з ним не спілкувався, відтак не маю права записати його в безнадійні негідники. А якщо так, то совість, у купі з більш популярним інстинктом самозбереження — це серйозний голос, котрий каже про очевидне і болюче.

Про те, що очікуване нове життя, котре бажали в Зеленському побачити такі шалено різні люди — не приходить.

А отже, займати дарма місце — немає сенсу. Тому і думає Зеленський про те, як вийти з гри.

З гри, у якій вхід — гривня, а вихід — не факт, що є.

Джерело