Передплатити Підтримати

Чи варто створювати «національні райони»?

Останнім часом в українських мас-медіа та соціальних мережах однією з найпопулярніших політичних проблем під час запланованого урядом новітнього районування території держави є проблема створення районів із яскраво вираженим домінуванням тієї чи іншої національної меншини – угорської, болгарської, румунської.

Тим більше, що про зосередження болгар України в укрупненому Болградському районі офіційно не раз говорила влада Болгарії, Берегівський район з явними преференціями для угорців раптом з’явився на карті реформованого Закарпаття після візиту міністра закордонних справ України до Будапешта, а створення де-факто переважно румунського нового Глибоцького району на Буковині шляхом об’єднання нинішніх Сторожинецького, Глибоцького і Герцаївського районів відверто лобіює інтегрована з офіційним Бухарестом місцева румунська громада.

І хоча чинна влада України категорично заперечує наявність тиску на неї та саму можливість поступок кому б там не було, її аргументи виглядають не надто переконливо. Бо ж головний із них — це те, що Болгарія, Румунія й Угорщина є членами НАТО, отже, не можуть мати територіальних претензій до сусідів. Так то воно так, але ж хіба все обмежується суто територіальними претензіями? Та й останні не варто повністю списувати з порядку денного, як не сьогоднішнього, то завтрашнього чи післязавтрашнього…

Звісно, цілісні райони, в яких зібрані національні меншини, мають вигоди для самих цих меншин. В такому разі влада буде змушена розширити чи запровадити навчання національними мовами, бодай часткове, розвинеться національно-культурне життя, допомога з-за кордону, від «материнських» держав ітиме цілеспрямовано тощо. Та й у владі на всіх рівнях будуть представники цих меншин, а місцеве самоврядування прямо перебуватиме в їхніх руках. Інакше кажучи, на теренах таких районів меншини стануть більшинами — з усіма наслідками цього факту.

Зважаючи на реальний нинішній стан української економіки, доводиться визнати, що існує ще одна вигода для місцевого населення, принаймні, його значної частини. Йдеться про виїзд на заробітки до «материнських» країн. Це стосується навіть не надто передової економічно Болгарії, бо «національні райони» постачатимуть до цих країн достатньо кваліфіковану, працьовиту, мовно-культурно інтегровану робочу силу. Ясна річ, що це більше вигідно країнам-отримувачам такої сили, ніж місцевому населенню, але і йому щось перепадатиме, причому стабільно. Найменш вигідне це Україні, бо вона коштом свого бюджету навчатиме працівників для інших держав, до того ж де-факто більше задіяних у буття цих держав, аніж в українське буття. А це неодмінно зробить значну частину цього населення об’єктом політичних маніпуляцій — як зовнішніх, так і внутрішніх, формально-українських.

Отож матимемо подвійну ідентичність і подвійну лояльність, де-факто вже зараз на Закарпатті та Буковині закріплені подвійним громадянством, яке в перспективі влада має намір легалізувати та поширити в Україні…

Але це ще не все. Як на мене, настирливі пропозиції офіційному Києву щодо створення «національних районів» мають ще одну мету. Йдеться про своєрідні «кризові інвестиції». Видається, у сусідніх державах побоюються достатньо імовірного нападу путінської Росії на Українську державу та не дуже вірять, що Україна у її нинішньому стані та з чинною владою буде здатна відбити цей напад, у якій формі б він не здійснювався — агресії з використанням регулярних збройних сил, «добровольчих» бригад і корпусів чи «приватних» військових компаній. У такому разі наявність «національних» районів, де більшість населення матиме по два паспорти, дасть змогу взяти населення цих районів під свій захист, притьмом провівши відповідні референдуми, а воювати з НАТО навіть оскаженілий, судячи з його останніх виступів у ЗМІ, російський лідер навряд чи наважиться. Принаймні, з тими державами, які матимуть «дочірні» в етнічному плані райони у складі України. Зважаючи на настрої Путіна, він більше націлений на держави Балтії, передусім Естонію та Латвію, де існують значні «російськомовні» громади. Та й Литва Путіну потрібна — щоб мати «коридор» до Калінінграда. До речі, у 1939 році один агресивний лідер наполегливо вимагав коридор до Кенігсбергу, і під цим приводом почав світову війну. Той самий лідер бачив «життєвий простір» для своєї імперії на українських теренах, а Крим хотів зробити «зоною відпочинку» своїх вірнопідданих, чи не так?

Звісно, прямі історичні паралелі далеко не завжди справедливі, але коли маєш справу з неототалітарними державами, вони справедливі. Та головне нині в іншому. Офіційному Києву варто було би помислити, які позитивні та негативні чинники тягне за собою створення на західному кордоні де-факто «національних районів», які це матиме ближні та віддалені перспективи, і, до речі, яких додаткових коштів вартуватиме таке дійство для бюджету.

Джерело