Передплатити Підтримати

Авторитаризм на трьох, або Білорусь як експортер революції

У Росії і Білорусі спостерігається стрімке зменшення рівня підтримки громадянами тамтешніх президентів.

Причини цього в обох країнах мають певну спільність. Передусім — це тривалий час перебування на президентських посадах. Олександр Лукашенко безроздільно править у Білорусі 26 років. Там жартують, що в країні не лишилося жодного кота, який би народився не за правління Бацьки. Володимир Путін, з умовною перервою на «місцеблюстительство» Дмитра Мєдвєдєва, керує Росією 20 років. Обидва самодержці просто набридли своїм народам. Як кажуть: «нехай вже гірше, аби — інше». (На полях зазначимо, що в Україні цей принцип реалізується з неодмінною регулярністю).

Чим сильніше президенти чіпляються за владу, тим більшу ненависть і зневагу викликають вони до себе.

Другою спільною проблемою російської і білоруської влад є засилля бюрократії та силовиків, які є опорою режимів, і щосили гальмують суспільний розвиток — від бізнесу до освіти та свободи слова.

Третя — корупція, що притаманна державам, організованим у такий спосіб. Проте тут між Росією і Білоруссю є суттєва відмінність. У Росії донедавна вистачало сировинних ресурсів на те, щоб розплодити олігархів, яким «у кормлєніє» роздано цілі галузі економіки і регіони. В Білорусі ж усі ресурси замкнено винятково на президента, а бюрократія, силовики та придворні підприємці і держвиробники користуються активами винятково з його ласки.

Четверта — виросло покоління, не готове жити у задушливих умовах несвободи, яке прагне суспільних змін. У Росії це покоління більш ідеологізоване, згуртоване та заможніше, на відміну від Білорусі, де структуризація суспільства має ще, значною мірою, стихійний характер.

В Білорусі і в Росії найближчим часом мають відбутися доленосні електоральні події. В Білорусі — серпневі вибори президента, а в Росії у червні-липні — всенародне голосування поправок до Конституції, ключовою з яких є надання Володимиру Путіну права ще двічі балотуватися на посаду президента. Направду ці поправки вже набули чинності. Голосування потрібне російській владі для демонстрації самій собі і суспільству, що більшість громадян підтримує «обнулення» попередніх термінів перебування на посаді Володимира Путіна та подальше розширення його, і без того «царських», повноважень.

В Україні, за часів Леоніда Кучми, проблему пролонгації його правління у 2003 році було вирішено шляхом рішення Конституційного Суду, яким постановлено, що перший президентський термін слід рахувати як нульовий, бо президент вперше набув своїх повноважень до набрання чинності Конституцією, що забороняє обиратися главою держави двічі поспіль. Втім, українське суспільство категорично не сприйняло цього маневру, а спробу Леоніда Кучми передати владу проросійському кандидату Віктору Януковичу було чемно заперечено Першим Майданом. У Білорусі Олександр Лукашенко у 2004 році провів референдум, щоб «від імені народу» дозволити персонально собі брати участь у виборах президента скільки йому заманеться.

Для Володимира Зеленського питання продовження повноважень наразі жодним чином не стоїть, принаймні у конституційній площині. Лише — у моральній. Він не раз заявляв, що «прийшов на один термін». Тепер президент і його оточення заговорили, що огром планів може поставити на порядок денний питання про другий термін. Нічого дивного — цілком очікувано. Див. приклади сусідів і попередників.

Спільною ознакою голосувань у Білорусі і Росії є і те, що чинним президентам обох країн буде складно отримати в підсумку прийнятний і водночас легітимний результат. Які б дані не оголосили у своїх фінальних протоколах центральні виборчі комісії, величезні сегменти активних частин суспільств обох країн відмовляться їм повірити, що лише посилить протести. Недовіра росіян до офіційних результатів свого волевиявлення збільшить і недовіру білорусів до свого. І навпаки. Синергія, одначе.

Довго зберігати після цього наявні режими, надто на тлі економічного занепаду, посиленого епідемією і санкціями з боку Заходу, навряд чи можливо…

Для України описані події мають першорядне значення одразу у кількох вимірах — від припинення війни з Російською Федерацією і відновлення територіальної цілісності у наших, визнаних світовим співтовариством, кордонах, і — до чергової різкої зміни українського політичного ландшафту.

Внаслідок минулорічних виборів президента і парламенту Володимир Зеленський неформально значною мірою зосередив у своїх руках обсяги влади, що цілком співставні з тими, якими володіють Олександр Лукашенко і Володимир Путін. Разом з величезною владою прийшла і не менша відповідальність, посилена суспільними надіями, які покладалися на шостого президента України.

Однак, на відміну від авторитарних сусідів, українське суспільство схильне домагатися змін, якщо не системи влади, то її головних очільників. Прикладами цього є політичні долі Віктора Ющенка, Віктора Януковича і Петра Порошенка. Вони всі намагалися управляти Україною за допомогою «російсько-білоруських» авторитарних інструментів. Ресурс надійності та адекватності сучасному світу цих «гаджетів» вичерпується на наших очах, чого, значною мірою, не помічає Володимир Зеленський. Попри те, що парламент, ЗМІ, громадськість, включно з волонтерською і добровольчою, йому регулярно нагадують про цю обставину.

Динаміка політичних подій спочатку у Білорусі, а за нею — у Росії протягом ближчих років матиме величезний вплив на Україну. До цього нам слід бути готовими — в інституційному, економічному (зокрема, продовольчому та енергетичному), військовому, політичному, інформаційно-гуманітарному плані. Ознак розуміння необхідності такої готовності не видно.

Менше з тим. Українське суспільство не раз доводило свою здатність замістити атрофовані функції державного механізму. Шкода лише, що гроші платників податків знову і знову витрачаються на неефективну владу.

Джерело

Останні записи автора