На "американський Майдан" ми дивимося крізь кремлівські окуляри. Пора їх зняти

«Америка гине!», «Знахабнілі чорношкірі громлять Америку!», «Трамп, звісно, друг Путіна, але ж він рятує Америку від чорних банд!», «У нас була Революція гідності, а у Штатах — погроми та безлади!» На жаль, саме так бачить драматичні події останнього місяця у США абсолютна більшість українців, навіть цілком адекватних у іншому.

Справа у тому, що навіть розсудлива та мудра людина робить свої висновки із доступної інформації. І навіть дуже розумною та чесною людиною можна легко маніпулювати, якщо є можливість тенденційно підбирати цю інформацію. Ми з вами можемо порівняти ступінь адекватності суджень пересічного українця, який живе у нашому інформаційному полі, із судженнями жертви Раша-ТВ на окупованих територіях. По наш бік фронту тільки лінивий не жартував щодо «розіп'ятого карателями хлопчика», «ритуального пожирання снігурів» та інших «звірств Київської хунти». Нам смішно, ми дивуємось, як інші люди можуть жити у світі, де всі ці хунти, снігурі та розіп'яті немовлята є частиною реальності — але ж тисячі людей, біологічно нічим від нас не відмінних, досі живуть саме у цьому викривленому всесвіті, ухвалюють рішення та діють, згідно з намальованою їм картинкою.

Здавалося б, ми, хто на власні очі бачили реальність нашого Майдану та російсько-української війни, і щодня порівнювали бачене із картинками кремлівської пропаганди, мали б виробити міцний імунітет до будь-якої продукції путінських «тролефабрик». Але ж ні. Виявилось, що, як при грипі, імунітет випрацьовується лише до того одного штаму, яким ти перехворів, лишаючи тебе беззахисним перед наступним, трохи відмінним штамом, так само і ми навчились розрізняти фейки та викривлення реальності лише стосовно самих себе, і водночас дуже легко ведемось на фейки стосовно інших країн та народів. І навіть не даємо собі праці критично обміркувати намальовану нам за «парєбріком» пропагандистську картинку.

«Розгромлена чорношкірими нещасна Америка» — продукт тої ж фабрики брехні, що і розіп'ятий хлопчик з Донецька, а американський масовий протестний рух набагато більш схожий на наш Майдан, аніж на намальовану для нас картинку «безладів». Намальовану тими ж і з тією ж метою, з якою наш Майдан зображали «путчем неонацистів», якщо хтось вже встиг призабути.

Американський протест 2020 року не меншою мірою, ніж наш рух шестирічної давності, заслуговує зватися Революцією гідності, бо саме про людську гідність, повагу до неї та право на недоторканість життя йдеться для абсолютної більшості протестувальників. Мені дуже дивно, як в країні, де одним з останніх передвісників Майдану став протест у Врадіївці проти міліцейської сваволі, можуть не розуміти реакцію американців на свавільне вбивство Флойда тамтешнею «беркутнею». Але ж така сила медіа-зомбування, що вчорашні учасники боїв проти «Беркуту» ставлять себе не на місце афроамериканців, а на місце по той бік поліцейського щита. Хоча, здавалося б, ми, хто і сьогодні щодня може стати жертвою «переатестованої» ментовської сваволі (згадаємо Кагарлик), мали б, як ніхто інший, розуміти тих, кому набридло весь час ставати жертвою злочинів без кари. Крім кольору шкіри, кожний з нас, пересічних українців, живе швидше життям Флойда, аніж Трампа, — але ж ні, медіа показали нам декілька вирваних з контексту яскравих картинок, на яких щось горить, і ми повірили розробленим у Москві супровідним коментарям про «чорні погроми»…

Направду, якщо подивитись власне американські джерела, а не задовольнятись через свої лінощі виключно російськомовним контентом, картинка малюється, м'яко кажучи, інша. Виявляється, що 14 відсотків, які становить у США чорношкіре населення, цілі та вимоги протестів наразі підтримує 64% американців, тобто практично двоє із трьох! Навіть прості фото- та відеоматеріали, які зрозумілі без перекладу, дуже показові, якщо не фільтрувати лише «круті» кадри з погромами магазинів, а сортувати їх за кількістю учасників: виявиться, що кількість учасників мирних акцій становить десятки та сотні тисяч, а насильницьких — в жодному випадку не більше кількох сотень осіб водночас (в більшості випадків десятки); і расовий склад учасників виявиться цілком пропорційним до загального расового складу населення США, з явною перевагою білих, а за соціальним станом на дійсно масових акціях переважають не мешканці трейлерів, а такий знайомий нам з нашого Майдану міський середній клас…

Правда, зовсім не те, про що нам весь цей час накидають з-за «парєбріка»? І правда ж, якщо подивитись на такий портрет протестуючих, то стає зрозумілішим і те, чому теперішні протести змогли сягнути найбільшого масштабу після 1968 року (жодний «погром» ніколи не може бути таким масштабним, а от рух обурених громадян, чиє обурення діями влади поділяють дві третини нації — може)? І те, що десятки генералів — дуже навіть «яструбів», ветеранів багатьох війн, від відставних до чинного очільника Пентагону, категорично проти застосування армії проти своїх громадян — нічого не нагадує з нашої нещодавньої історії?

А як же бути із погромами магазинів та палаючими автівками, їх що, не існує? Звісно ж, існують, — але зовсім не як мейнстрім, а саме як маргінальний супровід масового мирного руху. Причому, це насилля є дуже не однорідним, і включає щонайменше такі групи та «течії» з абсолютно різними цілями та завданнями:

1. Радикальна течія афроамериканського руху (включно з «чорними расистами» та ісламістами, але не лише вони), яка поділяє ті ж цілі, що більшість протестувальників, але не вірить у ефективність мирних методів. Ці хлопці палять поліцейські дільниці та патрульні автівки, але не крамниці, і мені, як учаснику боїв проти «беркутні» на Грушевського, чесно кажучи, важко їх засуджувати…

2. Ультраліві поза расовим контекстом, які в принципі виступають проти держави як інституту, і користуються будь-яким приводом для ескалації насилля.

3. Ультраправі, які ставлять собі іншу кінцеву мету, але цілком солідарні з ультралівими у ставленні до держави та поліції.

4. Білі расисти, які, щонайменше, прагнуть скомпрометувати мирний протестний рух та спровокувати уряд на застосування військової сили проти нього, а по максимуму — мріють про початок «Великої Расової Війни».

5. Звичайний вуличний криміналітет, який не має жодного стосунку до протестів, але користується будь-якою ситуацією, коли патрульна поліція на щось відволіклась, щоб дорватись до крамниць та автостоянок (наразі цим «чимось» є протести, але ж так само вони діяли під час повені у Новому Орлеані та під час випадкового відключення світла у Нью-Йорку).

Правда, такий непростий «вінегрет» не зовсім нагадує чорно-білу картинку, яку більшість з нас звикла бачити та «із знанням справи» коментувати за останні тижні?

У нас, бійців Майдану, може виникнути логічне запитання — а хіба у нас не було такого само різномастного «вінегрету», де поруч були праві та ліві, радикали та помірковані, наші та «тітушки"-провокатори, ну, і звісно ж, той самий дрібний кримінал? Але ж якось ми примудрились зробити так, що за всю Революцію гідності не було розбито жодної вітрини (звісно ж, крім тих що випадково потрощили у ході реальних бойових дій — це ніяк не погроми, різниця принципова), та не було пограбовано жодного магазину? Отже, ми таки маємо право зверхньо дивитись на американських протестувальників? На мою думку, різниця тут дійсно трохи на нашу користь, але не така значна, як може здатись на перший погляд. Річ у тому, що ми маємо сумний досвід, відсутній у щасливих американців, — досвід життя без своєї держави, в умовах коли держава вся, від початку до кінця, чужинська, і покладатись на неї не можна. Звідси у нас давня традиція у критичних ситуаціях перекладати функції держави на самих себе — небайдужих громадян, та формувати тимчасові квазідержавні структури. Саме такою «квазіполіцією» стала Самооборона Майдану, і на територіях, куди ми не допускали «беркутню», силами Самооборони підтримували порядок, регулярно нейтралізуючи і провокаторів, і своїх власних ультрарадикалів, і навіть виловлюючи кишенькових злодіїв.

У американців, особливо у міського середнього класу, нема звички підміняти собою державу: вони поколіннями виховуються у світі, де прийнято платити податки та на ці податки наймати професіоналів — поліцейських та суддів, а не формувати «самооборони» та «суди Лінча». Якраз єдиними, у кого є бодай якась схильність формувати подібні квазідержавні структури, в американському суспільстві є ультраправі, які наразі аж ніяк не на боці порядку та закону, і налаштовані швидше на ескалацію насилля, аніж на його стримування. Тому масовий протест звичайних цивілізованих американських громадян виявився певною мірою беззахисним перед радикалами та криміналом — адже поліція, на яку ці громадяни звикли покладатись, опинилась по той бік барикад, а досвіду заміняти її самотужки у них нема. Втім, здається цей досвід досить швидко приходить — адже із контрольованого протестувальниками «вільного від копів» центру Сіетла чомусь не надходять повідомлення про масові погроми (так, зверніть на це увагу — бо «чомусь» у медіа на цьому не акцентують), тож здається там випрацьовується якась форма автономного підтримання порядку на кшталт нашої майданівської. Наскільки це буде вдалим — покаже час, але в будь-якому разі відмінність полягає саме у відсутності в американців звички «робити державу у державі» (звички, яку ми маємо не від хорошого життя), а зовсім не у тому, що наша Революція гідності була «білою та пухнастою», а американська — це «чорні погроми».

Зрештою, яке нам діло до протестів у Штатах — є вони заокеанською версією Революції гідності чи ж «повстанням чорних банд проти цивілізованого порядку»? Нащо стільки «многабукав» про такі далекі від нас події?

По-перше, є суто прагматичні аспекти безпосередньо цієї ситуації. Річ у тому, що неправильне трактування подій призводить до помилкових прогнозів, а помилкові прогнози — до хибних дій. Згадаємо, як через помилковий прогноз наша влада спершу бездарно вляпалась у скандал із надмірною підтримкою Гіларі Клінтон, а потім наступна влада повторила цей «ляп», помноживши в рази, ще більш нездарно підтримавши Трампа. Ми не можемо собі дозволити погано розуміти події у головній світовій державі, вона ж — наш головний стратегічний союзник у війні проти РФ. Між тим, сьогоднішні масові виступи значною мірою визначатимуть політичний ландшафт США і на президентських виборах восени цього року, і на багато років наперед (нагадаю — події наймасштабніші з 1960-х, а як 1960-ті змінили світ, сподіваюсь, можна не нагадувати).

Але також ця ситуація, чи як зараз модно казати «цей кейс», ідеально наочно демонструє вкрай важливу проблему, про яку ми зазвичай мовчимо. Ми весь час дивимось на події за межами України майже виключно крізь призму російськомовних медіа та російськомовного сегменту Інтернету. Нам чомусь здається, що «смажені снігурі» та «розіп'яті хлопчики» — очевидний фейк, а от те, що в цьому самому сегменті пишуть про Штати, Європу, Африку чи Китай — чиста правда. Логіки у такому підході — не те що нуль, а швидше від'ємна величина, але ж, на жаль, цей підхід поділяють навіть дуже адекватні українці — просто тому, що не знають англійської та не завдають собі праці читати у першоджерелах… Між тим, інформаційне поле «русского мира» спотворює всю картину світу, а аж ніяк не лише ту його частку, де йдеться про нас. «Русский мир» в цьому сенсі подібний до надмасивної чорної діри, довкола якої повністю викривлений часо-простір, і формується абсолютно окремішний, чи як сказали б далекі ідейні провісники нинішнього кремлівського режиму, «опрічний» всесвіт. Всесвіт, який з усіх сил затягує нас у надра чорної діри, туди, за «горизонт подій», звідки вже не вертається жодного кванта світла… Ми роками воюємо і в окопах, і на інформаційному фронті, проти цього згубного тяжіння — і водночас самі допомагаємо кремлівським «пропагандонам», просто через те, що нам ліньки читати неслов'янськими мовами…

Я знаю безліч цілком адекватних українців, зокрема патріотів — атошників, які легко зі сміхом виловлюють всі московські фейки про нас («укрів», «карателів», «хунту») — і водночас щиро вірять у «занепад Європи під навалою мусульманських мігрантів», більше того — у «страшну гомодиктатуру, яка знищує родини у Гейропі», та ще в цілу низку подібного лайна, сфабрикованого тими ж тролями на тих же путінських «фабриках кривої реальності», що писали «розіп'ятих хлопчиків». «Розгромлена чорними Америка» такий же продукт цієї ж фабрики. На жаль, вона так само легко, як міфи про «нещасну Гейропу», заходить у навіть цілком адекватні мізки.

Рашистська пропаганда, як завжди, грає на страхах та ненависті, і звертається до найгіршого, що є десь там, у тіньових закутках нашого підсвідомого, — до нашого давнього і майже непомітного, радянського розливу, расизму, про який ми, зазвичай, не говоримо, бо ж наше суспільство поки що, на диво, расово однорідне (внаслідок нашої бідності, але це тема іншої розмови), але ж насправді, — хто з нас щонайменше не посміхався із жарту про «ненавиджу дві речі — расизм та негрів», га, якщо чесно? Ми чомусь підсвідомо ставимо себе на місце «білих володарів світу», хоч, за винятком кольору шкіри, у нашій історії набагато більше паралелей із пригнобленими народами Африканських колоній, аніж із історіями білих колонізаторів, і, за логікою, ми краще мали б розуміти якраз партизан «мау-мау» та «чорних пантер»… Але ж ні, ми хочемо бачити себе «білокурими бестіями» і легко віримо у російські казки про «чорні погроми» та «присмерк білої Європи».

Так само десь на підсвідомості у нас сидить гомофобія, продукована у ГУЛАГу. І хоч жодний з нас не слухає Круга, не любить «шансон» та не сприймає субкультуру совкових зеків — десь сидить намертво вштампований страх дірявої кружки та «пєтушиних нар», і на нього російська пропаганда проєктує усі «жахіття гомодиктатури». І попри всі фільтри раціонального мислення, воно «заходить» дуже багатьом з нас…

Хочемо ми чи ні, ми живемо у дуже глобалізованому світі, і ніякий коронавірус це не скасує (на мою думку, навіть навпаки). Якщо ми хочемо вижити в цьому світі, маємо навчитись щонайменше адекватно цей світ розуміти і прогнозувати процеси за межами нашого «городу». І маємо навчитись бачити це своїми очима, а не через призму «русского мира». Інакше ми приречені на викривлене світобачення, і, як би не пручались тут, локально, чи в межах нашого регіону, — у світових процесах ми займатимемо лише те місце, яке нам відведе Москва. І тоді рано чи пізно світові процеси обернуться проти нас та відведуть нам місце винятково у російській сфері впливу. І винні у цьому будемо виключно ми самі — бо нам було ліньки зняти чужі окуляри і навчитись самостійно вивчати та аналізувати оточуючий світ. В глобальному світі провінційність вбиває, і особливо швидко вона вбиває сусідів агресивного Мордору.

В першу чергу, задачу формування українського глобалізованого бачення мають виконувати наші українські мас-медіа. Але поки вони самі не готові здолати свою провінційність і залишаються в полоні російського інформаційного простору. Це доведеться знову робити «на волонтерських засадах» — всім нам, хто вміє читати англійською та іншими мовами, думати власною головою та складати думки у слова. Час знімати кремлівські окуляри та звикати бачити світ у його реальній складності та розмаїтті. І почати можна якраз із змістовної дискусії про перспективи та уроки «американського Майдану».

Джерело