Передплатити Підтримати

Історія полюбляє бути довгою

Журналісти мають звичку абсолютизувати якусь подію, якийсь момент суспільного життя і подавати його як щось унікальне й небачене в історії людства.

Аби цього уникнути, є залізне правило подавати в новинах бекґраунд події, чого страшенно не люблять ті ж самі журналісти. Знаю про це дуже добре, бо пропрацював із ними понад десятиліття. Останні заворушення у США, пов’язані з удушенням поліцейським чорношкірого порушника порядку, майже всі світові ЗМІ подають як щось екстраординарне й небачене, особливо радіють і зловтішаються російські ЗМІ та в унісон із ними наші п’ятиколонні портнови і шарії — мовляв, «піндосам піпєц», все розбито, розграбовано і вже штурмують Білий дім.

Але якщо ми подивимося на бекґраунд цієї події, якого у нас в Україні чомусь не подають (про всіх говорити не буду, але принаймні у новинах 5−6 основних телеканалів і 2−3 сайтів, які я постійно передивляюсь, його нема), то побачимо, що, наприклад, внаслідок ще не дуже давніх абсолютно аналогічних заворушень у США 1992 року, пов’язаних з убивством поліцією з необережності чорношкірого водія, який перебував під дією наркотиків, лише в одному Лос-Анджелесі загинуло 63 людини. В Детройті 1967 року теж в аналогічній ситуації загинуло 43 людини, а 1965 року в передмісті того самого Лос-Анджелеса — 34 людини. І взагалі таких подій в історії США купа, нічого нового й екстраординарного. А тепер поцікавимось, скільки ж загинуло на сьогодні осіб внаслідок «Протестів Джорджа Флойда» 2020 року, як подають цю подію американські ЗМІ, — виявляється, 19, і за всіма ознаками хвиля обурення діями поліціянтів іде не спад. І нічого тим американцям особливого не сталося в минулому і не станеться сьогодні.

Приблизно така ж ситуація і з коронавірусом. Внаслідок пандемії так званого гонконзького грипу 1968 року (добре пам’ятаю його, бо за наполяганням батька проковтнув тоді якусь вакцину) у світі загинуло близько мільйона людей, але тоді подібного до сьогодення рейваху навіть і близько не було. А зараз кількість померлих від Covid-19 у світі не дотягує до півмільйона, перша хвиля цієї пандемії повільно, але зменшується, хоча налякані й передбачливі громадяни радять не лізти поперед батька в пекло, бо частина інфекціоністів і епідеміологів застерігають від повторного спалаху пандемії. Але навіть найстрашніші сучасні прогнози не дають такої евентуальної кількості померлих, як пів століття тому від гонконзького грипу, бо на жовтень-листопад цього року прогнозують винайдення вакцини від ковіду, що дасть можливість максимально зменшити ризики можливої повторної хвилі пандемії.

І тим більше ковід аж ніяк не може рівнятися до так званого іспанського грипу 1918−1919 років, коли у світі померло від 50 до 100 мільйонів людей. Преса тих часів рясніє величезною кількістю інфікованих і померлих, і перед ведуть ті ж країни, що й сьогодні: Італія, Іспанія, США. У Львові, який мав населення втричі менше, аніж сьогодні, в листопаді 1918 року помирало 64 хворих на тиждень. Тобто не треба думати, що ось ми в цей момент історії переживаємо щось особливо трагічне й небачене — бо, як каже Еклезіаст, «це все вже було від віку».

Хтось казав, що історичні події схожі на високі гори: аби їх вповні оцінити, треба відійти на велику відстань, для подій — на відстань у часі; але ми сьогодні, цієї конкретної миті, претендуємо на нашу оцінку історії, стоячи біля підніжжя гір, задерши голову догори і намагаючись щось розгледіти, — але це лише наш суб’єктивний погляд на історію, який згодом, можливо, буде цікавий для тих, хто оцінюватиме її з великої відстані часу. І цікаво, що наша актуальна, сьогоденна оцінка історичних подій схожа на моментальне фото, яке в багатьох випадках виявляється неспроможне зафіксувати об’єктивний стану справ, тобто хибить і не передає того, що відбувається насправді.

Мене з дитинства дивували своєю безглуздістю й майже завжди гумором безліч стоп-кадрів футбольних матчів. Я не міг второпати, яким же чином вийшов такий кумедний кадр, бо переглядаючи цей момент матчу по телевізору, жодного натяку на якийсь комізм я там не бачив. Нога десь за головою, м’яч десь між ногами, якісь сексуальні обійми двох гравців — коротко кажучи, абсолютна логічна нісенітниця. А річ у тім, що так зване «схоплювання моментів істини» завжди приречене на провал, спроба щось закарбувати призводить ось до цього комізму й омертвіння. Завжди має бути тяглість, і лише безліч окремих кадрів, з’єднаних послідовно, показує нам реальну картину якогось явища, зокрема й історичних подій. Наш погляд зі середини часу цікавий лише як одномоментний кадр, який ззовні часу колись стане лише цеглинкою, з якої складеться реальна історична картина.

Наше сучасне насправді схоже лише на якийсь переривчастий елемент, якусь маленьку плиточку гігантської мозаїки, і ця плиточка сама собою абсолютно нічого не являє, або являє щось хаотичне, невиразне; але вкупі з сотнями інших таких самих невиразних переривчастих плиток, розміщених у певному, задуманому художником порядку, вимальовує гігантський досконалий художній твір — логіку і тяглість нашої історії.

Це все я веду до того, що найбільше ця переривчастість абсолютизується нами в контексті сучасної української історії. Якщо ми, наприклад, окремо розглядатимемо Помаранчеву революцію 2004-го чи Революцію Гідності 2013−2014-го, чи сучасну російсько-українську війну, то геть нічого не второпаємо. Насправді ж ці події варто розглядати як абсолютно логічне продовження в єдиному історичному контексті одвічних національно-визвольних змагань українського народу: боротьба з монголо-татарами, козацькі повстання, війна Богдана Хмельницького, Коліївщина, УНР-ЗУНР, боротьба січових стрільців, вояків УПА, дисидентів 1960—1980-х років.

Справді, ніби дивно, але український школяр, наприклад, XXII століття буде розглядати, скажімо, повстання Павла Бута 1637-го року і Революцію Гідності 2014-го року як рівноцінні ланки єдиного ланцюга визвольних змагань українців, так само в одному контексті цей школяр буде оцінювати страту (четвертування) у Варшаві 1596 року Северина Наливайка і таку ж саму нелюдську страту у Горлівці 2014 року Володимира Рибака. Обидва ці герої рівноцінно вибудовуватимуть пантеон українських мучеників.

То як же ми оцінимо вже з деякої історичної відстані події, які останніми роками найбільше хвилюють більшість українців, тобто події новітньої російсько-української війни? Здається, що найбільшою дурістю в березні 2014-го було заламувати білі рученьки й волати: «Ой, лишенько, що ж таке коїться! Хто б міг подумати, що Росія нападе, забере… ну все можна було передбачити, окрім цього!» Таке враження, що ці люди звалилися з Марсу і живуть власне у замкнутому просторі переривчастого історичного контексту. Таким людям хотілося пояснити: «Зважаючи на історичний досвід, логічніше було б волати щороку, щомісяця і щодня, починаючи з 1991-го: „Ой, лишенько, що ж таке коїться! Чому Росія на нас не нападає, ну все можна було передбачити, окрім цього!“» Або, кажучи словами Шевченка, волати: «Де ж теє лихо, де ж тії вороги?!» Щось коїлося абсолютно неприродне й нелогічне: без жодної краплі крові, без жодного насильства Росія відпустила Україну зі своєї тюрми народів. І після цього пройшли мирні аж двадцять три роки. Це вже геть у жодні ворота не лізе. Хіба ж таке диво буває на світі?! Та згодом усе повернулося на свої місця, природність і логіка історичного процесу відновилася 2014-го.

Річ у тім, що людині притаманно заколисуватися ідеалістичною мирною паузою у цьому світі майже суцільних лихоліть і катаклізмів та й думати, що все лихе нарешті минуло і ніколи вже не повернеться. Так само мешканці Яви, Суматри чи Сулавесі, поховавши тисячі загиблих і відбудувавшись після чергового цунамі, плекають надію на те, що це жахіття було востаннє. А щодо війни і миру, то в історії людства на тринадцять років війни припадає лише один рік миру. І ось Україна на початку XXI століття заколисалася собі у думці, що ми вже в останню війну, тобто Другу світову, відстрілялися на віки — загинуло ж десять мільйонів, тобто маємо гарантований мир на багато століть наперед або й назавжди.

Аякже, розмріялися! Наставляй кишеню ширше! Маючи такого сусіда. Вони віками знищували мільйони українців, а тут — на, маєш — з якогось дива раптом облишили цю справу, раптом вовк став веганом і занадився ходити до вегетаріанського кафе. Люди вигадали чудове гасло «Ніколи більше!», коли йдеться про жахливі речі — голодомори, концтабори, війни. Через рожеві окуляри здається і хочеться, аби ці жахіття були востаннє — та так, на жаль, не буває, особливо у нас в Україні.

І хто знає, яких лих зазнає ще Україна зі своїми дикими й жорстокими північними сусідами, адже ймовірно, що за деякий час епоху Путіна будуть розглядати як велике благо. Росія ще не надто випросталася, «встаючи з колін», — далі буде. Тринадцять тисяч убитих на сорок мільйонів населення за шість років — це для Росії «мале пиво». Сто двадцять тисяч убитих із мільйона двохсот тисяч усього населення Ічкерії у Чеченській війні — це вже справжні російські масштаби.

А ми заколисуємось рожевою мрією: ось міжнародні санкції подіють, відновимо контроль за державним кордоном, проведемо демократичні вибори на Донбасі, всі ж війни закінчуються миром, і ця закінчиться, все стане на свої місця, ось тоді заживемо, відновимо економіку. Ага, аякже — а російських вояків під Львовом і у Львові не бажаєте, як 1655-го, 1708-го, 1768-го, 1914-го, 1920-го, 1939-го, 1944-го? Вже сім разів тут побували, і що їм заважає побувати тут увосьме? А що вже казати про інші українські міста? «Ніколи більше!» і «Ніколи знову!» — такі речі з Росією не проходять, бо її гасло: «Можем павтарить!»

Але теж кажуть — людство дорослішає, і сучасний приклад мирного співіснування Німеччини і Франції, тих націй, які мільйонами знищували одні одних у минулі десятиліття й століття, надихає і наводить на думку, що таке може статися й між українцями і росіянами. Але історія полюбляє бути довгою — хто його знає, що станеться в Європі нездійсненної мультикультурності років так через сто чи двісті. Людство має потужну амнезію до всього, навіть і до нацистських концтаборів, і, здається, Еріх Фромм слушно підмітив, що в середині XXI століття для німецьких юнаків Друга світова і Пунічні війни зіллються в одне нецікаве минуле…

Переривчастість світового історичного контексту, поетизуючи певні окремі позитивні моменти історії, волає на кшталт Ґьоте: «Зупинися, мите! Ти прекрасна!» Натомість тяглість цього контексту прозаїчно витвережує і переконливо стверджує словами того ж Еклезіаста, біблійного царя Соломона: «Все пройде, і це також».

Джерело