Українці мають прокляття меншовартості. Моляться або на Москву, або на Захід
У нас немає як вічних друзів, так і вічних ворогів. У нас є тільки вічні інтереси, і слідувати цим інтересам наш обов'язок
Лорду Палмерстону, прем'єр-міністру Її Величності у 1855−1858, 1859−1865 роках, належить фраза, що має бути викарбувана в усіх урядових установах України: «We have no eternal allies, and we have no perpetual enemies. Our interests are eternal and perpetual, and those interests it is our duty to follow». Українською цю заповідь прагматичної політики можна перекласти так: «У нас немає як вічних друзів, так і вічних ворогів. У нас є тільки вічні інтереси, і слідувати цим інтересам наш обов'язок». Це карбована формула зовнішньої політики зрілої нації, якою керує справжня національна еліта.
На жаль, той запал, із яким ті, хто претендує бути інтелектуальною елітою України, кинулись захищати відверто неоколоніальне поводження Байдена щодо України, засвідчив, що комплекс меншовартості досі єднає українців. Тільки частина з них досі молиться на Москву, а інша — на колективний Захід, який уособлює насамперед Вашингтон.
На жаль для українців, американці чудово засвоїли урок британського прем'єра. Саме тому трансатлантичне стратегічне партнерство, яке ще п'ять років тому здавалось непорушним та вічним, агонізує на наших очах.
Але наразі не про це. Американські протекторати мали успіх лише там, де США знаходили сильних партнерів в особі національних еліт, які (увага!) переслідували свої національні інтереси, які на певному етапі збігалися з геополітичними інтересами Америки. Так було з Німеччиною Аденауера, Кореєю Пак Чон Хі, Тайванем Чан Кайші чи Чилі Піночета.
Воднораз країнам з компрадорською елітою на чолі американський протекторат радше шкодив. Достатньо пригадати Кубу Батісти, Нікарагуа часів правління Самоси (того самого, якого начебто Франклін Делано Рузвельт назвав «нашим сучим сином») або сучасні Ірак та Афганістан.
Саме тому всі сподівання українських «західників», що вкрай потрібні реформи в Україні можна здійснити під тиском МВФ, США чи ЄС — наївний інфантилізм. Доки реформи не стануть потрібними українській еліті та українському народу, ми або імітуватимемо зміни, або робитимемо те, що потрібно нашим спонсорам, яких ми сором'язливо називаємо партнерами. Пацієнт має сам прийти до лікаря — лише тоді є шанс йому допомогти.
