Передплатити Підтримати

Серед варіантів, куди Зеленський веде Україну, гарного немає

Мирного Майдану більше не буде

«Україно, ти здуріла». Ці три слова я написав рік тому. Боже, що тоді почалося…

Ну що, як ви через рік, дядьки?

Є п'ять найімовірніших варіантів розвитку подій. Підемо від оптимістичного до песимістичного.

Перший. Назвемо його «варіант Портникова». Тому що це єдиний пункт, в якому я з Віталієм не сходжуся в оцінці нинішньої ситуації. Зелена влада розуміє, що у неї немає іншого виходу, і перетворюється на колективного Порошенка. Продовжує курс на армію-мову-віру, протистояння з Росією в політичному полі, у правовому полі, на міжнародній арені, на театрі воєнних дій, у Керченській протоці, не здає позицій і територій, не веде переговорів, відмовляється від співпраці з Коломойським. Це найоптимістичніший варіант.

Варіант другий. Володимир Зеленський розуміє, що реальність і серіал — дві абсолютно різні речі. Що не можна взяти і посадити корупціонерів клацанням пальця. Хоч як би хотілося. Що не можна просто припинити стріляти і виграти війну. Що не можна послати МВФ. Що річ не в баригах, баришах на крові і докторі Смерть. Це розуміння, здається, вже починає до нього приходити. Він, правда, досі ще навіть не усвідомлює, наскільки та яма, в яку він зі своєї власної волі, чекаючи оплесків і загальної любові публіки, заліз із головою рік тому, наскільки ця яма глибока, і які безодні пекла ховаються там у глибині, але, борсаючись на поверхні, про перші п'ять сантиметрів цієї Маріанської западини, іменованої «політикою», він, здається, почав щось якщо і не розуміти, то здогадуватися.

І ось, керуючись цими припущеннями, Зеленський перестає що-небудь чіпати руками взагалі, закривається в будиночку і записує звідти відео. На цьому його участь в управлінні країною й обмежується. І ситуація на решту чотири роки залишається приблизно такою, як є зараз. Це найбажаніший з реальних варіантів. Найменш найгірший з усіх поганих. Тому що хороших, за винятком першого, в який я не вірю, немає.

Варіант третій. Володимир Олександрович, так нічого і не зрозумівши, продовжує дії руками, але йому не дають переходити червоні лінії активісти з наметами, які час від часу приходять ночувати на Банкову. І заганяють його назад за прапорці. І вода на російські військові бази в Криму не надходить, переговори з ОРДЛО безпосередньо не ведуться, капітуляція в Парижі не підписується, Суркову руки не потискаються, «антиколомойський» закон ухвалюється. За сприятливого розвитку подій цей варіант перетікає у варіант два, і ситуація заморожується на решту чотири роки. Це найреалістичніший варіант. Ну, мені хочеться в це вірити.

За несприятливого розвитку подій варіант три перетікає у варіант чотири — Зеленському остаточно набридає, що йому ніхто не аплодує, а тільки критикують з усіх боків, у нього стається нервовий зрив, і він робить спробу з суб'єкта насмішок стати об'єктом політики і довести, що він тут влада, самостійна фігура і справді президент. І намагається розігнати войовничу меншість, яка йому заважає. Після першого ж пострілу країна падає у внутрішньоукраїнську м'ясорубку. Після чого хаос, наступ Росії, втрата ще чорт-зна якої кількості територій у кращому разі, в гіршому — втрата суверенітету й окупація всієї країни.

І варіант п'ятий. Зеленський таки, вагаючись, робить вибір усе-таки в сторону Коломойського. Дефолт, економічний крах, звернення до Путіна з проханням дати грошей, потім ввести війська, а потім підписання договору про входження до складу «імперії» — правда, вже у вигнанні.

Якщо Портников має рацію, і у зеленої влади дійсно немає іншого шляху, окрім як, підганяти чарівними пендалями, повзти в бік порошенківщини, тоді втрати країни за цю каденцію будуть мінімізовані. Тобто, вони все одно будуть величезні, вони вже величезні, але в порівнянні з іншими варіантами, це буде той мінімум, який можна буде залікувати найлегше. Якщо ж маю рацію я…

Особисто мені найімовірнішим здається третій варіант. Слава богу, люди, які виходять з наметами і не дають владі переступати червоні лінії щоразу, коли у неї з'являються наміри до цього — слава богу, вони це теж розуміють. Розуміють, що якщо недотиснути — втрати зрушуватимуться в бік катастрофічних. Але якщо перетиснути — то можливий четвертий варіант. І ось вони балансують на цій тонкій грані — і, чорт забирай, поки що їм це вдається. Якщо вдасться ще чотири роки — принаймні шанси, що вдасться уникнути катастрофічних втрат, і Одеса з Харковом через чотири роки все ще будуть у складі України — збільшуються набагато.

Однак втрати від цього балансування все одно будуть значними. 21 квітня 2019 року — це день, коли Україна фактично відмовилася від Криму. Ви помітили, як питання Криму практично зникло з суспільного порядку денного? Воно практично повністю відсутнє в інформаційному полі. Воно відсутнє на міжнародній арені. Воно відсутнє в переговорах. Відсутнє як суб'єкт політики.

Цей варіант мені здається найоптимальнішим, тому що в перший я не вірю — хоча і дай бог мені помилитися, але він все одно відкине Україну — ні, навіть не в 2014 рік. Тому що в 2014-му належність Криму ні у кого в світі вже не викликала запитань. 17 березня 2014 року Крим був Україна — і все, крапка.

Ні, ці п'ять років відкинуть Україну на початок нульових, якщо не в дев'яності. І про належність Криму знову можна буде починати дискусію. Тобто, не можна буде, Росія її обов'язково почне. Бо якщо ви роками мовчали з якогось питання, де-факто змирившись зі станом речей, то порушити потім це питання заново через п'ять років буде неймовірно, фантастично, немислимо складно. Уявіть, якщо зараз, скажімо, Молдова закличе ввести санкції проти Росії за окупацію Придністров'я. Та їй у відповідь просто біля скроні покрутять, і все. Ви двадцять років мовчали, а тепер раптом прочухалися і пропонуєте нам втрачати мільярди на нових розривах економічних відносин? Ви з якої планети, панове. Все, потяг пішов. Сідайте, два. Кроки щодо повернення Криму Україні практично втрачено в найближчій перспективі.

Керченська протока де-факто загублена взагалі. Про те, щоб ВМФ України вільно ходив зараз Керченською протокою, не йдеться зовсім.

Ну, з варіантами чотири і п'ять все зрозуміло за їх очевидністю. Ніякого мирного Майдану більше вже не буде. У країні, яка звикла до крові і стрільби, ніякого мирного протистояння не буде. Перший постріл з будь-якого боку — а він буде обов'язково, фсбшними агентами Україна зараз насичується, як губка водою — і відразу кривавий хаос. Відмінна алегорія від Михайла Бернадського: сьогоднішня Україна — це чашка, що стоїть на краю стола. Найменший поштовх, і падіння неминуче.

А далі… Далі кулуарні переговори Путіна з ключовими керівниками і так втомленої від мігрантів, кризи, турбулентності і воєн Європи. «Ну, ось бачите. Я ж вам казав. Вони не можуть побудувати державність. Я ж вам казав, що там путч раз на п'ять років. Я ж вам казав, що це такий європейський Гондурас. Навіщо вам ці проблеми? Навіщо вам ці мільйони біженців, ці мільярдні витрати, ці чергові миротворчі місії, ці втрати серед ваших солдатів. Просто закрийте очі. І я вирішу цю проблему. Я врятую вас і від війни, і від біженців, і від втрати грошей». І якщо до того моменту при владі провідних країн буде якась чергова реінкарнація Макрона і Меркель — будьте певні, закриють. А тенденцій до появи Черчилля там теж щось не проглядається. Втім, я все більше й більше схиляюся до думки, що ніякого Майдану вже не буде.

Слава богу, за цей рік відпав шостий варіант. Коли президент із блаженною посмішкою просто банально здає країну Путіну, розповідаючи, що побачив мир у його очах. Цього ледь-ледь не сталося в Парижі, але хтось його втримав все-таки за руку в останній момент. Можливо, просто там його спинив повелитель ломбардів, у якого спрацював все-таки інстинкт самозбереження. Можливо, відіграло роль стояння на Банковій. Тобто, воно точно відіграло роль, але ось що саме було ключовим — я не знаю. Але не суть. Шостий варіант, слава богу, відпав.

Проте ці п'ять збереглися. І гарного серед них немає. Є тільки мінімально поганий, поганий, зовсім поганий і повний кошмар. І це за рік. Всього за рік країна зі зростаючою під час війни економікою, що чудо вже саме по собі, з повзучою покроковою деокупацією своїх територій, з неймовірною вагою на міжнародній арені, з вертінням агресора в ПАРЄ, як веретена, з рухом у бік НАТО і Європи, із запланованим проходом під прикриттям кораблів НАТО і делегацією ООН через Керч — всього за рік вона доповзла до фрази: «Наше завдання зараз — вижити», сказаної першою особою. Ось така от ситуація на цей момент, друзі мої.

Ну що, як вам цей рік? Як вам подальші перспективи? Комусь, я так розумію, подобається, комусь все одно, хтось хоч поржав. Втім, упевнений, попереду ще теж багато смішного. Ну так що, Україна? Пелена з очей спадає? Одуріння йде? Дуже на це сподіваюсь. Бо інакше… Та навіть думати не хочеться, що інакше.

Переклад з російської

Джерело