Передплатити

Пам’ятай, що ти смертний

Можливо, важкі часи, які ми зараз переживаємо, стануть нам наукою – хоча я не впевнений.

Рано чи пізно, якими тяжкими не були б уроки, які дає нам життя, людська пам’ять стає дірявою. Людина навіть бажає, щоб кошмар закінчився, аби знову взятися за те, що часто-густо було його причиною. Так було і так буде. Іноді це стається за короткий час, подекуди — через роки чи покоління. Я не є оптимістом щодо цього, передусім тому, що не лише читав про це в книжках, а й бачив на власні очі. Коли живеш достатньо довго й у відповідних місцях, є речі, про які тобі не мусить хтось розповідати. Ти знаєш їх безпосередньо, бо вони є частиною твоєї біографії. Вони твої, і ти їх пам'ятаєш.

У старому Мадриді є маленька крамничка, де час від часу я купую маленьку скляну півкулю — із тих, в яких починає сніжити, коли ними струснеш; всередині у неї айсберг і напівзатонулий «Титанік». Зазвичай я дарую її друзям, які опинились у привілейованій життєвій ситуації або переживають успіх. Які переживають особистий чи професійний солодкий момент. То було диво сучасної техніки — кажу я, вручаючи її. То був непотоплюваний корабель — або ж 2228 людей на його борту думали, що він такий. І ця віра на борту сталевого монстра вагою 45 тис. тонн, який мчав зі швидкістю 22 вузли морем, де було повно айсбергів, коштувала життя 1513 пасажирам. Це сталося 108 років тому, але основний принцип і далі той самий. Пам'ятай про це, наскільки би добре не йшли у тебе справи — і особливо, коли вони йдуть дуже добре. Ніколи не забувай, що коли римський генерал здобував велику перемогу і їхав у тріумфі столицею, у квадризі позаду нього їхав державний раб, який тримав над його головою золоту корону і раз по раз повторював йому на вухо: «Пам'ятай, що ти просто людина». Пам'ятай, що ти смертний.

Я також тримаю одного з цих «титаніків» поблизу того місця у бібліотеці, де працюю. Можу бачити його, коли друкую. І не раз за майже тридцять років, впродовж яких пишу цю колонку, я згадував про цей корабель і про те, що він, на мою думку, символізує. І це не лише те, що кожен технічний прогрес, кожен крок до нового містить у собі власний дефект, свій особливий ґандж, свою специфічну аварію. Передовсім це те, що наше іґнорування цього основного принципу посилює небезпеку. Збільшує ризики, бо коли осічка, ретельно регламентована примхою всесвіту (такі примхи парадоксальним чином є незмінними правилами), поміщає відповідний айсберг у точне місце на морській карті, якою пливе наш веселий корабель, невмолимо справджуються старі і споконвічні закони.

Ми часто забуваємо, що світ є небезпечним: це ворожа місцина. І за цю забудькуватість ми щоразу — коли в коротко-, в середньо- чи довготерміновій перспективі приходить неминуче нагадування — платимо високу ціну. Кожне пробудження від нашої безвідповідальної сплячки, самоомани, в якій ми воліємо жити, коштує нам тисячі з гаком смертей на трансатлантичному кораблі, п’яти тисяч у вежах-близнятах, п’ятдесяти тисяч у Помпеї, ста тисяч у цунамі, мільйонів у великій епідемії чи світовій війні. Наші діди і прадіди, більше призвичаєні до реального, чудово це знали. Їм була відома крихкість їхніх життів, і вони діяли — чи намагалися робити це — у відповідності з цим тверезим судженням. Уроки, які вони здобували з кожного удару, кожної лихої насмішки всесвіту чи богів, були тривкішими. Вони жили, знаючи, що помруть і що на цьому шляху є безліч перепон. Проте нині ми вирішили жити, наче ніколи не помремо. Неначе нам ніщо не загрожує, їздимо світом, удаючи із себе безсмертних, і це робить нас недалекоглядними; і навіть скупими, коли треба мати в кишені монету, якої рано чи пізно від нас зажадає Харон, який перевозить мертвих на інший берег ріки Стікс. Ми дивуємось і обурено протестуємо, коли надходить пора сплачувати банківський рахунок; гадаю, це помилка. Йдеться не про те, аби жити в тривозі, дивлячись на існування як на драму, — а про те, аби природно йти місциною, в якій є повно гарних речей, але також підозрілих і небезпечних місць. Рухатися поміж айсбергів зі здоровим сумнівом доброго моряка, бути готовим сісти у рятувальні шлюпки — чи навіть віддати їх тим, хто заслуговує більше. Одним словом, йдеться про те, аби щиросердно прийняти правила. Слухати, лишаючись уважними, спокійними, прозорливими, свідомими, слова раба, який шепоче нам на вухо, що ми смертні. І тільки це точне знання зробить нас кращими, ніж ми є.

Переклад з іспанської Галини Грабовської

Джерело

Останні записи автора


Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram