Рецидив «укрАинства»

Ні, борони Боже, це не картина найближчого майбутнього. Це — сюжет фантастичного роману американського письменника Діна Кунца «Очі пітьми», написаного 1981 року.

Той же Кунц в іншому романі «Несамовитість» визнав, що «більшість бід та нещасть падають на нас не за волею долі — ми самі закликаємо їх на власну голову». То, може, ліпше було б, якби письменник утримався від свого пророчого твору про «Ухань-400».

…2020 рік. Відставний кремлівський «куратор» українського напряму Владіслав Сурков дає зловісне інтерв’ю російському ресурсові «Актуальные комментарии». Він прагне виглядати оригінальним, навіть ексцентричним, розповідаючи, що «України немає. Є „укрАинство“. Тобто, специфічний розлад мізків. Дивним чином доведений до крайнього ступеня захоплення етнографією. Таке криваве краєзнавство. Сумбур замість держави…». Його одкровення — відвертий трюїзм, вірус вищості, переспів того, чим жили імперські російські «ліберали» ще 19 століття, на кшталт Віссаріона Бєлінського, для яких лібералізм та демократія завершується на українському питанні. «Малоросія ніколи не була державою, відповідно, й історії не мала… Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше — державою».

Сучасні довколакремлівські джерела, зокрема — Telegram-канал «Незыгарь» вперто називають українську «еміграцію», тобто Януковича та наближених до його кліки, яку Революція Гідності викинула до «братньої» Росії, також «укрАинством». А після перемоги на виборах, коли 73 відсотки українців матеріалізували телевізійні картинки зі серіалу «Слуга народу», тим самим, за Кунцем, «самі закликали біди і нещастя на свою голову», «укрАинство» в самій Україні активно користає з нагоди реваншу. Тим паче, що режим, який вперто намагається вибудувати Володимир Зеленський, попри численні неоковирні намагання одягнути бодай якісь ідеологічні шати, базується на трьох китах — олігархії, популізмі і такому зручному для Путіна та його стратегів «укрАинстве». А ще — на брехні, на небажання зазирнути в очі реальності, на «ненависті до правди», яку згаданий Кунц назвав «гріхом», бо з неї «виростає гординя і прагнення хаосу».

Про олігархів, з якими популіст Голобородько, а відтак — реінкарнований Зе! — обіцяв боротися не на життя, а на смерть, а нині танцює під їхню дудку, розмова окрема. Ігор Коломойський отримав своє, і тепер не може дочекатися завершального акорду — повернення ПриватБанку. Стало відомо про схему, що її, за лаштунками паніки з коронавірусом, лобіює група Дубінського. Банк формально залишиться у держави, але колишнім власникам дозволять судитися з НБУ і повернути собі збитки. Подейкують, що таким варіантом задоволений навіть МВФ…

Але Зеленського не влаштовує один патрон. Тим паче, що уряд, очільник якого насмілився назвати гаранта нетямущим, виявився провальним, судячи з діри у бюджеті і темпах падіння економіки (у січні, до прикладу, воно складо понад 5 відсотків). І на «попередників» тут не кивнеш. Тому президент, який досі не знайшов часу не те що на «стратегічне думання», але і на вивчення власних повноважень, надягнувши «корону», розпорядився, щоб Антимонопольний комітет заплющив очі на приватизацію збиткових шахт ще одним олігархом — Ринатом Ахметовим. І одразу ж на щойно створеному телеканалі «Україна24», який належить Ринату Леонідовичу, з’явилися багатослівні спікери «слуг».

Синдром «укрАинства» (у сенсі — повернення «януковичів») простежується не тільки у впливах олігархів доби «проффесора», але й масовій рееміграції тодішніх чиновників у владні кабінети. Я вже писав про низку люстрованих діячів, які впевнено всілися у кріслах радників, заступників, кураторів. Підозрюю, їх суттєво побільшає під час вимушеної ротації Кабінету міністрів, що виявився, радше, тусовкою випадкових людей, які зібралися, аби весело і безтурботно провести час. Зеленський усвідомлює, що Гончарук і Ко вже не спроможні вбирати весь суспільний негатив від економічних, гуманітарних провалів, і ним рикошетить конкретно у його особу. Рейтинг падає катастрофічно, а для Зе! — це потужний подразник і джерело депресії.

Тому гарячково шукають заміну. І ця поквапливість — найкраще свідчення відсутності команди, віртуальності «Слуги народу». Коли серед кандидатур на посаду очільника уряду витягують ну геть «нове обличчя», пронафталіненого віцепрем’єра часів Кучми і Януковича Сергія Тігіпка, то хіба це не синдром «укрАинства», відсутності розуміння, що таке сучасна держава, не кажучи вже про оспівану авантюристами «державу у смартфоні»?

Віталій Портников мав рацію, коли влучно охарактеризував нинішню владну команду як «повернення Януковича, одягнутого у ковпак блазня». «Філософія „пливи за течією“, — пише наш „пророк“ Кунц, — добра доти, поки не зіткнешся з проблемою, що плисти далі просто не виходить». І тоді доводиться шукати тихе, звичне болітце. Словом, повертати до «укрАинства». Але украЇнці навряд чи погодяться на такий ганебний сценарій.