Передплатити Підтримати

Геополітичний реквієм Майдану?

На Майдани українці не виходять із суто економічними вимогами, здебільшого це вимоги екзистенційного характеру: політичні, геополітичні, національні тощо.

Майдан 2013−2014 років був спрямований проти кримінальної промосковської диктатури в Україні, проти встановлення російського контролю над українською державою, за збереження перспектив європейської та євроатлантичної інтеграції.

Партія Зеленського попервах не виступала проти цього. Вона взагалі намагалася оминати згадані питання, не демонструючи чіткої позиції, що й забезпечило їй електоральний успіх. Українська громадськість, вражена здобутками «Слуги народу» на виборах, уважно приглядалася до тріумфаторів, помічаючи, що вони недосвідчені, не дуже грамотні й часом некомпетентні, проте щиро (як тоді здавалося) хочуть зробити щось хороше для країни. Але три рази по 100 днів (магічна цифра для президентів!) змусили навіть найдоброзичливіших оптимістів замислитися щодо «слуг». І зрозуміти, що проблема не лише в браку освіти та професіоналізму, а ще й у цінностях, ментальності.

А потім почалася геополітична «злива» дій, несумісних із цінностями та ідеями українських Майданів. Насамперед це цілковита капітуляція щодо горезвісної формули Штайнмайєра та особливого статусу ОРДіЛО, реалізація яких призведе фактично до самоліквідації держави Україна, перетворення її на безправний російський протекторат, що не зможе на власний розсуд визначати свою зовнішню та внутрішню політику. Натомість усі ці рішення ухвалюватимуться в Москві. Значною мірою вони вже сьогодні формулюються в Росії, принаймні «слуги народу» нині просуваються в тому геополітичному «коридорі», який створив для них Кремль. Плюс розведення військ (напевно, абсолютно односторонні, бо в українських ЗМІ практично неможливо знайти інформацію про розведення з боку РФ та її сателітів «ДНР/ЛНР»), а де-факто з волі Зеленського добровільний відступ української армії на власній території з тих позицій, що були звільнені від ворога кров’ю. А чого варті феноменальні з погляду міжнародного права та здорового глузду вибори на окупованій території під кулеметами окупантів! Дещо налякані несприйняттям таких ідей в українському суспільстві «слуги» взялися запевняти, що таке станеться тільки на наших умовах: виведення іноземних військ із ОРДіЛО, роззброєння незаконних формувань і встановлення контролю України за кордоном. Але тут «душевний друг» Зеленського Путін чітко оголосив, що контролю за кордоном він не дасть. Та ще й порівняв чомусь українську владу з озвірілими бандами підтримуваних Белградом і Москвою боснійських сербів, які влаштували різанину мусульман у містечку Сребрениця в Боснії. Мовляв, якщо дозволити «вурдалаку» Зеленскому контролювати українсько-російський кордон на Донбасі, він там улаштує страхітливу бійню.

Є ще провокативні розмови глави фракції «Слуги народу» у В Р Давида Арахамії, голови Комітету В Р з питань бюджету від «слуг» Юрія Арістова, працівника Офісу президента пана Гетьманцева про постачання води до анексованого Криму. Така можливість після обрання Зеленського постійно обговорюється на Банковій. Якщо монобільшість це зробить, що цілком імовірно, то буде «осиковий кілок» у труну міжнародної антипутінської коаліції, яку Зе-команда вже практично розвалила. Адже санкції США та ЄС проти РФ значною мірою пов’язані з Кримом, а постачання туди води де-факто означатиме заперечення російської окупації півострова й демонстративну згоду на його російський статус. Українська зовнішня політика набуває дедалі помітнішого російського ухилу. В­ідповідно європейська та євроатлантична інтеграція України стає чимось сумнівним і туманним. Цей ухил символізує постать Андрія Єрмака (якого російський політолог і ди­сидент Андрєй Піонтковскій відкрито називає людиною Москви при президентові України). Єрмак швидко заступив місце Богдана на чолі офіса Зеленського. Цікаво, що його призначення сталося майже синхронно з призначенням на місце головного «українознавця» Р Ф Дмітрія Козака, довіреної особи Путіна й кризового геополітичного менеджера, замість Суркова. Перед очима досвід Молдови, де Козак зумів створити проросійський режим, маргіналізувавши тамтешні прозахідні демократичні сили.

«Слуги» діють за схемою, яку можна назвати нагріванням жаби в холодній воді. Як відомо, якщо жабу кинути в окріп, вона негайно вистрибне з нього. А якщо покласти в холодну воду й поступово нагрівати на слабкому вогні, вона навіть не помітить, як звариться. Якщо все відбуватиметься в такому дусі, себто покроково, то протягом року-двох Україна як незалежна держава може припинити своє існування, перетворившись на путінський протекторат у стилі гітлерівської «Богемії і Моравії» зразка 1939 року чи маріонеткову «державу» в стилі Манчжоу-Го, яку в першій половині ХХ століття створили японські окупанти в китайській Маньчжурії. І тоді постане вибір: ризикувати непередбачуваними наслідками чергового Майдану чи гарантовано, хоча й поступово, втрачати свою країну. І це буде найбільша дилема для патріотичної частини української нації.

Джерело