Ми переможемо. Іншого виходу немає – ні в нас, ні в людства

Спасибі вам, рідні наші

«І коли явивсь Господь

У крові моїх братів…" (с)

— Тільки не розраховуйте на Захід, — казав мені назавтра по тому журналіст Чеського радіо, єдиний з усіх, що дзвонили тоді «по коментар», котрий усе розумів з півслова. — Захід нічого не зробить, вони бояться Росії, вони здадуть вас, як здали нас у 1968-му…

І я тоді вперше вимовила вголос, майже тими словами, що Адріан у «Музеї»:

— Ми не боїмося.

І зрозуміла, що це правда.

(Хоча мені особисто страшно було до млості, і кожна моя дія і кожне слово вимагали додаткових сил на подолання цього страху, обложного, як хмара…)

Того дня я вперше зрозуміла і Стусове «Як добре, що я смерти не боюся», і апокриф про «11-ту Заповідь» — «Не бійся!», і — найголовніше — смисл героїчної жертви: така жертва звільняє живих од страху смерти. Робить їх (нас) непереможними.

(Спасибі вам, рідні наші. І моліться за нас — там, де ви зараз є.)

Ми переможемо. Іншого виходу немає — ні в нас, ні в людства. Навіть якщо не всі це ще зрозуміли, і ця війна тягтиметься, як обіцяв Нострадамус, іще сім років, — акурат поки зрозуміють:

Carthago delenda est (Карфаген має бути зруйнований).

Джерело