Імперія на узбіччі

Путінська вертикаль перетворюється у поїдену іржею конструкцію

Ще вчора здавалося, що Росія викинута на світові задвірки. Сьогодні ця парія знову на авансцені. Іронія в тому, що повернення Москви до клубу глобальних гравців — наслідок не її несподіваної сили, а безсилля колективного Заходу.

США продовжують тікати від світової відповідальності. Європа так і не змогла сформувати бачення майбутнього і не намагається захищати свої принципи. На Заході активізувалися сили, зацікавлені у поверненні до діалогу з Росією. Одні побоюються, що ізоляція Москви посилить її агресивність. Другі пов’язані з нею комерційними інтересами. Нарешті, є ті європейські політики, які, як президент Франції Еммануель Макрон, за рахунок мосту з Росією намагаються підвищити свій потенціал.

Виникла сприятлива для Кремля геополітична ситуація. «Ми перемогли! Епоха Заходу завершилася!» — засурмив кремлівський істеблішмент і кинувся малювати плани перебудови світового порядку. Звісно, претендуючи на роль головного архітектора.

Однак не варто поспішати. Враження від російської фортуни оманливе. Те, що здається перемогою, завтра може стати стратегічною поразкою. Відтак, втома Заходу від України не змінює того факту, що Україна вже ніколи не повернеться у російські обійми. А спільний із Туреччиною розподіл Сирії тягне РФ у пастку, подібну до афганської, яка прискорила загибель СРСР.

Російські ідеї свого позиціонування у світі схожі на усвідомлений блеф. Кремлівська мрія про багатополярність може справді виявитися не парадизом, а знекровлюючим Jurassic Park’ом. Ідея Великої Євразії не викликає ентузіазму навіть у її творців. Чи може бути Євразія без Європи, яка навряд чи стане співати у кремлівському хорі? Наскільки можлива Євразія без України, з Білоруссю, яка шантажує Москву загрозою втечі, й із Середньою Азією, яка стала китайським економічним плацдармом?

Прихильники російського повороту в бік Китаю теж стримують ейфорію, побачивши, що Пекін не має наміру компенсувати Росії санкційні збитки і не розглядає її як партнера для одруження. Сподівання, що новий світовий гегемон спробує не наступати на російські мозолі, скоріше, виявляться, для Москви відкладеним розчаруванням. До того ж дуже болючим.

Ні кроку назад

Ще незрозуміло, яка буде реакція Кремля, коли стане очевидно, що російські претензії на великодержавність не працюють. Чи зможе Росія зберегти себе в нинішньому державному форматі, відмовившись консолідуватися, через пошук ворога і загрозливий рик?

Як у цьому контексті виглядатиме ставлення Росії до України? Навряд чи путінський Кремль погодиться на відступ. «Якщо ми не зможемо України утримати, то принаймні ускладнимо їй життя» — така кремлівська стратегія. Проблема навіть не в помсті й не в розумінні, що державність без України позбавлена змісту. Річ у тому, що російський політичний клас усвідомлює: трансформація близького до Росії соціуму може стати для російського суспільства заразливим прикладом.

А що принесе 2020-й усередині Росії? Тут ми бачимо безсилля президентської вертикалі, яка підмінила собою державу. Путінські нацпроекти, які мали надати імпульс розвитку, не викликають оптимізму навіть у Кремлі. Сама вертикаль перетворилася у поїдену іржею конструкцію, що виходить із-під контролю свого творця, з відчаєм плакальника: «Крадуть сотнями мільйонів, сотнями мільйонів!»

Влада безсила консолідувати народ через обіцянки добробуту. Але не працює і традиційна модель управління — через перетворення Росії на фортецю. Люди хочуть нормального мирного життя. Наростає глухе невдоволення, що проривається назовні сотнями локальних протестів.

Правда, ще немає ознак зародження у Росії системної альтернативи, здатної стати загрозою гнівному самодержавству. Найімовірніше, у 2020-му в РФ збережеться ситуація затяжної безвиході. Доки не виникне криза, яка породить імпульс до оновлення. Але криза є результатом відчаю. Найчастіше суспільство обирає застій і гниття, не будучи готовим платити ціну за непередбачуваність нового. Тим більше коли не бачить у навколишньому світі прикладу для наслідування.

Джерело