Передплатити Підтримати

Про що не сказав Зеленський у новорічному виступі

Напевно я перший, хто мав би аплодувати Новорічній промові Президента Зеленського. Бо останні шість років я, як міг, пропагував та захищав наратив "зшивання нації".

Я вважав і вважаю, що є речі, глибші за мову, релігію, культурний код та пантеон героїв минулого, здатні об'єднати Україну. Спільний ворог та спільне майбутнє мали б стати тим універсальним клеєм, який з'єднує в політичну націю галичанина та слобожанця, кримчака та поліщука, православного та атеїста, україномовного та російськомовного українця.

Живучи в США, закоханий в історію цієї унікальної країни, я бачив, як любов до свободи та відповідальність за власну долю ефективно переплавляли і досі переплавляють на американців британців, німців, французів, поляків, українців, африканців, латиносів та азіатів. Ба більше, саме ця інклюзивність американського проекту перетворила США на найпотужнішу країну світу. Саме тому я чимало писав і агітував за переосмислення України як «Європейської Америки»…

Але я слухав новорічну промову Президента з великим сумом і великою тривогою в серці. Бо відкинувши українську культурну ідентичність, як клей, що тримає українске суспільство разом, Зеленський нічого не запропонував натомість. Він не назвав ворога ворогом. І він не запропонував жодної візії спільного майбутнього. Він нічого не скзав про однакові правила гри для всіх. Президент моєї країни нагадував романтичного кота Леопольда, який марно закликав усіх жити дружно.

Я знаю, що Президент не читає мої дописи. Тому нагадаю тим, хто читає. Слова про «клей, що тримає суспільство разом» належать Лі Куан Ю — батьку-засновнику сучасного Сингапуру, етнічному китайцю, для якого рідною була англійська. Лі розумів, що без «клея, що тримає суспільство докупи» нація розпадеться і стане легкою здобиччу сусідів. Він також чудово розумів, що у космополітичному Сингапурі таким клеєм не може бути жодна з культурних традицій етносів, з яких складається населення міста-держави. І тому він запропонував сінгапурцям спільне майбутнє, яке вони й побудували разом.

Загалом, історія знає тільки два різновиди «клею, що тримає суспільство разом»: культурна ідентичність, яка складається з традицій, вірувань, міфів та мови, чи спільні правила гри, однакові для всіх. В реальному житті суспільства як правило склеює певна суміш цих клеїв, щоразу в індивідуальній пропорції. Можемо умовно говорити про «американський рецепт» — однакові правила гри для всіх, завдяки якому чорношкірий Обама спромігся стати Президентом США попри те, що афро-американці складають лише близько 12% населення. Та «ізраїльський рецепт», який передбачає етнічно-культурну гомогенність нації, через що навіть в конституційному законі наразі записано, що Ізраїль — «національна держава єврейського народу».

Приголомшлива перемога Зеленського на виборах цього року — яскраве свідчення того, що українці відкинули ізраїльський рецепт побудови своєї нації. Втім і вся попередня історія незалежної України підтверджує, що українці ідентифікують себе не за певним культурним кодом. Звичайно, якщо вважати українцями тих, хто 1994-го голосував за Кучму, 2004 та 2010-го — за Януковича і 2019-го — за Зеленського…

Залишається «американський рецепт». Але він означає, що раціональні правила та норми важливіші за ірраціональну культурну ідентичність. Американська ідентичність, за великим рахунком, зашита лише в трьох словах «RULE OF LAW» — верховенство права. Коли не важить, яка кров тече в твоїх жилах, якою мовою мати співала тобі колискові, де ти народився і в якій церкві тебе хрестили (чи не хрестили) батьки. Є жорсткі правила гри — дотримуйся їх і матимеш шанс реалізувати свою «американську мрію».

Катастрофа полягає в тому, що перед тим як урочисто зректися традиційної культурної ідентичності, Зеленський двічі демонстративно витер ноги о верховенство права. Спочатку, коли освятив своєю присутністю на сумнозвісній прес-конференції в МВС від 12 грудня 2019 року політчине призначення вбивць Павла Шеремета та наругу над презумпцією невинуватості. І вдруге, коли пішов на більш ніж сумнівний обмін в'язнями з ДНР/ЛНР. По-перше, цим обміном він перетворив Україну на візаві маріонеткових «народних республік», оскільки про всі деталі обміну Україна домовлялась саме з ними, а не з Кремлем. По-друге, коли обмінюють військовополонених чи заручників, логіка зрозуміла. Коли обмінюють засуджених шпіонів чи розвідників — також немає питань. Але коли кримінальних злочинців, що не мають жодного стосунку до війни на Донбасі, видають країні-агресору в обмін на наших полонених, про право можна забути. Милосердя — так, гуманізм — так, політична доцільність — так! Але про право і справедливість можна забути. Відтепер в Україні можна вбивати, ґвалтувати, калічити й вчиняти теракти — якщо правоохоронці спіймають, треба буде лише дочекатись чергового обміну з ЛНР/ДНР. По-повній будуть сидіти в Україні лише ветерани, волонтери та добровольці, бо їх Росія точно не включить в «обмінний фонд».

Отже, буквально за кілька тижнів Президент України зрікся будь-якого «клею, що тримає українське суспільство разом». Ані спільного ірраціонального культурного коду, ані раціональних спільних для всіх правил гри, ані спільної візії майбутнього… Лише «давайте жити дружно».

Жити дружно без розуміння, навіщо нам жити спільно, не вийде, любий наш Зеленський-Леопольде! Колись 95 квартал жартував, що без яєць не зробиш київський торт. Так от, без «клею, що тримає суспільтство разом,» не побудуєш державу. А та, яку отримав у спадок, має шанси розлетітись на друзки…

Джерело