De profundis
Тепер люблять казати про дно, на яке опускається влада і суспільство обивателів, що таке-от обрало.
Але є ще суспільство вигодуваних на знежиреному молоці глобалізації, яке саме не знає, чого хоче. Їх об’єднує не те, що вони обрали таке-от, або не прийшли голосувати взагалі, ні, то лише кінцевий результат. І ті, й ті денаціоналізовані, а що може бути смертельнішим для держави? Їх об’єднує відраза чи байдужість до культури, мови, історії свого народу. Це у них від батьків, які слухали «Мой адрес не дом, и не улица» і здобували у фарцовщиків імпортні шмотки чи самі ними торгували. По суті, вони такі самі обивателі, хоч у деяких випадках можуть бути письменниками, журналістами, програмістами чи науковцями. Але основна маса тих, хто прагнув «змін», і тепер щедро може їх мастити на хліб, це люмпени і утриманці із завищеними споживацькими потребами.
Із дна безодні вони побачать не зірки Євросоюзу, не зірки на смугастому американському прапорі, а кремлівські звьозди. А мали б мріяти побачити рідне українське небо з Чумацьким шляхом і Вечірньою зорею.
Ми думали, що їх трохи менше. Ми помилялись. Патріотичний камуфляж потрохи скидають і політики, і «совісті нації», і партії, всяка гниль вилазить із засміченої каналізації соціуму.
Але справжні воїни знають, що не має значення, чи тил за ними є, чи його немає. Справжні, я сказала. На їх місце стануть нові, доки не закінчиться народ і не розстріляють останнього кобзаря.
Птахи — не люди. Вони мають над людьми дві суттєві переваги. Завжди повертаються до свого гнізда і будують нове на місці знищеного. І птахи не знають, що таке дно, бо вони літають. Навіть мертвими вони не падають на дно, а просто Богові в руки.
