Висміяти коміка?

Блазень у принципі не повинен обіймати посади президента

Один із моїх давніх друзів, чоловік великого життєвого і журналістського досвіду, сказав днями так: «Люди в дорослому віці вже суттєво не міняються. Максимум, на що вони здатні, це постаріти. Подивися на всіх наших президентів. Хто до чого замолоду звик, той так і правив. Та й сьогодні кожен із них є тим, ким був: ідеологом прослизання між крапельками, червоним до посиніння директором, бухгалтером із душею пасічника, завгаром з руками шапкокрада, бізнесменом з амбіціями драматичного актора… І Путін є тим, ким був. Звідси — така нормандська загадка: коли в інтелектуально-психологічному двобої зійдуться кагебіст, для якого міжнародна політика — це неперервна серія спецоперацій, і блазень, який для повноти образу ще хіба лиш сопілку собі в гузицю не запихав, то хто з них у підсумку вийде переможцем?».

Своєю чергою одна уважна читачка нещодавно запитала мене: «Чому ви майже не висміюєте Зеленського? Де вся та, даруйте, іронія, весь той, перепрошую, саркастичний гумор, який ви постійно застосовували до Януковича, а іноді й до Ющенка з Порошенком? Ви ж не вважаєте, що Зеленський — ліпший за них президент?».

Відповідаю. Річ, як сказано, в тім, що люди в дорослому віці суттєво не міняються, і якщо хтось на «сорок втором году» не перестав бути блазнем, то це вже назавжди. Що водночас не означає, ніби самого по собі блазня слід сприймати суто негативно. Я б зовсім не здивувався, якби якесь комплексне тестування довело, що Зеленський — розумніший за Януковича, дотепніший за Ющенка і носить у собі здоровіші аналізи, ніж Порошенко. Тільки все це абсолютно не має значення, бо проблема не в тому, ліпший він чи гірший за колишніх наших і нинішніх чужих президентів, а в тому, що блазень у принципі не повинен обіймати посади президента, оскільки традиційно на нього покладені діаметрально протилежні функції.

Споконвіку — зокрема і в колективній культурній свідомості — блазень виконував роль пародійного двійника короля. Передражнюючи й глузуючи, він висміював владу і в такий спосіб діалектично її доповнював, слугував їй кривим дзеркалом. І власне тому переконливо висміяти самого блазня неможливо. Неможливо — в жанрово-стилістичному сенсі — успішно спародіювати пародію, бо ми тут неминуче потрапляємо в пастку геґелівської «дурної нескінченності», в криводзеркальний тунель взаємовідображень, який не веде до жодної розв’язки й катарсису, тож замість вибуху очисного сміху викликає лише безмежну нудьгу.

А однак із цього правила — правила, згідно з яким блазень є пародійним відображенням влади, але аж ніяк не самою владою, — існує один святковий виняток. Декотрі спеціалісти з розведення лохів на електоральні голоси твердять, що Зеленський став президентом завдяки технологіям, використаним на Британських островах у процесі агітації за Brexit і згодом художньо викритим в однойменному фільмі Тобі Гейнса. Не буду сперечатись, я в усіх тих соцмереживних тарґетуваннях нічого не тямлю, а хотів би ще менше. Трохи тямлю натомість у дечому іншому, а відтак не можу позбутися моторошного враження, що політтехнологи Зеленського, крім усіляких прагматично-прикладних методичок, ретельно простудіювали й працю, яка в студентські роки була для мене літературознавчою Біблією: «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя та Ренесансу» Міхаіла Бахтіна.

Центральним поняттям цього концептуального дослідження є карнавал. Ключовою постаттю на карнавалі є блазень, а кульмінаційною подією — його увінчання, тобто коронація, тобто перетворення блазня на карнавального короля. Як театрально-видовищне дійство, але без поділу на сцену і зал, на акторів і глядачів, карнавал затягує у свій вир найширші народні маси, він є беззастережно антиієрархічним і антиелітарним. Інакше кажучи, карнавал пропонує своїм учасникам: «Ми всі — президенти, зробимо їх разом!». Кого — їх? Носіїв усього офіційного: влади, цінностей, уявлень про добро і зло та усталеної картини світу загалом. Карнавал мовби руйнує суворий космічний порядок і впроваджує веселий хаос, міняючи місцями небо і землю, тілесний верх і тілесний низ, а також — короля і блазня, який зводить серйозний, піднесений ритуал до рівня брутально-матеріального фарсу. Коротше, карнавал — це, як визначає Бахтін, «світ навиворіт».

Чи є у такого вивертання якась мета? Є. Точніше, була, і то екзистенційна: циклічно повторювані перед Великим постом «веселі рекреації» допомагали людині здолати страх і набратися сил, щоби пережити найважчий, найголодніший період року. А що є найефективнішим ліком проти страху? Той-таки сміх. Задля сміху карнавал не гребує нічим, зокрема й такими засобами, як мімічно-жестові та словесні «непристойності». Славнозвісний нині метод фортепіанної гри Зеленського, як і його панібратські «чувачки», «факін-отрасль» і решта «бла-бла-бла» — це типово карнавальні елементи, які б органічно вписалися в роман Рабле і, не сумніваюся, потішили б самого Бахтіна.

А тепер пригадаємо собі, з яким завзяттям усілякі «аналітики» звинувачували Порошенка в тому, що він у своїй передвиборчій кампанії експлуатував страх і проповідував архаїчні ідеологеми, з яких жартівники-опоненти спритно склепали пародійний мемчик «армовір». Так, експлуатував і проповідував, бо уособлював — та ще й у контексті війни з Росією — офіційну державну владу і не міг собі дозволити поводитись як карнавальний блазень. Незалежно від усіх своїх плюсів і мінусів він діяв так, як зобов’язувало його становище, через що і зазнав поразки. Від моменту, коли Зекоманда — свідомо чи несвідомо — підпорядкувала президентські вибори карнавальній парадигмі, Порошенко не мав шансів. Просто тому, що карнавальний натовп між сміхом і страхом не вагаючись вибере сміх, навіть якщо той сміх — пришелепкуватий, а страх — цілком обґрунтований.

І в цьому не було б нічого катастрофічного, якби не одна фундаментальна особливість карнавалу, а саме — його тимчасовість. Як і кожне свято, карнавал швидко закінчується, після чого життя повертається у свою буденну колію. На карнавалі, наполягає Бахтін, можна жити лише за його законами. Але за межами карнавалу ці закони втрачають чинність, і карнавальна поведінка набуває ідіотичного вигляду — десь такого, як бумкання фалосом по клавішах на класичному концерті у філармонії. Чверть століття тому Юрко Андрухович вжив у «Перверзії» вираз «посткарнавальне безглуздя світу». То ось воно й настало: карнавал відшумів, а коронований на ньому Зеленський залишився сидіти на справжньому троні. Залишився — і виголошує промови про українську свободу й незалежність, про загиблих на Майдані й на Донбасі з тими ж незмінними кривляннями й інтонаційно-тілесними вихилясами, з якими у своєму квартальному балагані порівнював Україну з порноакторкою, готовою «принять в любом количестве и с любой стороны». Хто там збирався зламати систему? Молодці, вам це вдалося в неосяжних ні для чистого, ні для практичного розуму масштабах.

Ну і що ж у нас на обрії? Я б особисто змирився з усім цим безглуздям, якби наш блазень раптом виявився Джокером і, потрапивши на омріяну зустріч, узяв і в прямому ефірі пристрелив самовпевненого й самовдоволеного господаря шоу. Тим більше, що він, за словами секретаря РНБО, їде туди озброєний. Але це — не з нашим щастям. Втім, з огляду на ймовірні наслідки і подальшу кар’єру Джокера, мабуть, воно й на краще.

P.S. Якщо вірити Бахтіну, логіка карнавалу є такою, що блазень-король мусить наприкінці терміну своїх «повноважень» пройти через обряд розвінчання. Тоді з нього зривають корону, обсипають його найвигадливішими матюками, б’ють, поливають сечею і вимазують фекаліями. Гаразд, зачекаємо. А заразом і перевіримо на практиці істинність бахтінських теорій.

Джерело

Останні записи автора