Коломойський чітко знає, що йому вигідно. Кремль теж...

Усе змінюється. Україна не втомлюється це доводити. Герої стають антигероями, кумири перетворюються на ізгоїв, а відстань від крайності до крайності не настільки вже й велика.

Росія — друг, а Америка змушує Київ воювати. ЄС і НАТО ніколи не приймуть Україну. Потрібно взяти кредити у росіян. Якщо Вашингтон тиснутиме на Київ, треба пустити російські танки до польського кордону. У 2019-му олігарх Ігор Коломойський звучить зовсім інакше, ніж у 2014-му.

На початку війни він пропонував націоналізувати українську власність російських олігархів. Обіцяв нагороди за піймання бойовиків. Називав Володимира Путіна «шизофреніком маленького росту». Через п'ять років усе змінилося.

Утім, нічого дивного. Ігор Коломойський — сам собі інститут. І в кожен конкретний момент часу він говорить тільки те, що вигідно лише йому. Було б дивно, якби він чинив інакше. Зрештою, він вирішує свої завдання і якщо українське майбутнє в них не вписується — тим гірше для українського майбутнього.

З державними інститутами, по ідеї, все повинно бути інакше. Але криза інститутів — це загальна проблема всього світу, включно з цивілізованим. Звичні архітектури все частіше поступаються натиску і експресії окремих персонажів. І Україну навряд чи хтось ризикне назвати винятком.

Роль особистості у вітчизняній історії щоразу виявляється визначальною. Форма часто перемагає зміст. А вміння видаватися давно важливіше вміння бути. Можливо, Ігор Коломойський це прекрасно знає — і в інтерв'ю The New York Times усього лише описує наше недалеке майбутнє.

Зрештою, новій Україні всього п'ять років. А тій колишній, яка «підчерев'я» і «буфер», — десятки і сотні. Ветеранів кілька сотень тисяч, а байдужих — мільйони. Європа вимагає болючих реформ, а Росія вимагає лише не чинити опір. Завжди є люди, для кого прапори — це набір ниток, і гімн — набір нот. Програш можна назвати миром, роззброєння пояснити економією, а боягузтво — розсудливістю.

Тим більше, що Росія не ставить під сумнів приналежність Донбасу. Вона всього лише намагається його Україні повернути. І поверне вже завтра — як тільки Київ дасть на це добро. А потім Донбас сам зробить з Україною все те, що необхідно Москві.

Термінологія дозволяє дипломатії творити чудеса. Можна перейменувати війну в загострення. Назвати патріотів — радикалами. Оборону — агресією. Можна спробувати обнулити нову Україну в ім'я повернення до колишньої. Тієї самої, що існувала до 2014-го.

Але є одне «але». Крим.

Доля регіону виявилася тим шрамом, який не дозволяє зробити вигляд, ніби нічого не було. Історію не вийде відмотати назад до 2013-го — тому що до цього не готова сама Росія. Яка п'ять років тому офіційно змінила свої кордони, включивши до їхнього складу український півострів.

Крим виявився вписаний у конституції одразу двох країн. І викреслити його звідти не готові ні в Москві, ні в Києві. А це породжує те однозначне протиріччя, яке можна лише спробувати не помічати. Але яке не вийде обнулити. Українські та російські політики приречені давати різні відповіді про приналежність регіону. І якщо в сучасній історії і з'являються рубці — то Крим саме про це.

Утім, ніколи не говори ніколи. Останні п'ять років стали для обох країн ще й іспитом на послідовність. Поки що в загальному заліку лідирує Росія — яка готова чекати і дочавлювати тих, хто дасть слабину. А Київ тільки недавно дізнався про існування інституційної пам'яті. Тієї самої, яка зберігає непохитними державні підходи при зміні перших осіб.

Ігор Коломойський чітко знає, що йому вигідно. Кремль теж. А ось Україна свій іспит тільки готується здавати. І конституція країни могла б стати шпаргалкою — якщо в неї, звісно, вирішать заглянути.

Джерело