Надія на Путіна. Що має зрозуміти Зеленський

У Кремлі ніколи не поспішають, коли їм невигідно. Але все і так зрозуміло: Путін хоче, щоб йому на блюдечку принесли згоди на всі ті забаганки, які він періодично висуває. Тобто йому мало і розведення, і формули Штайнмаєра — йому треба, щоб все це було поглиблено і продовжено. Через своїх «говорящих» він дав зрозуміти, що хоче, щоб ця формула була прописана в українському законодавстві, а потім — закріплена в Конституції. Він вже казав про те, що треба приймати закон про народну міліцію. І розповідає, що це тільки початок правильного шляху, але далеко не завершення. У такий спосіб він намагається тиснути і на нас, і на Меркель з Макроном. Оскільки зараз він відмовляється зустрічатись у нормандському форматі найближчим часом, то першою реакцією наших західних партнерів буде — ну що ж, треба трішечки додати, і він погодиться. І це, знову ж таки, відбудеться коштом України. Просто за можливість зустрітися Путін вимагає зробити стільки, що переходить всі можливі межі.

Це звичайна російська тактика шантажу, якою вони користуються на кожному кроці, та оскільки ми це знаємо і розуміємо, то повинні діяти не так, як хочеться Путіну, а рівно навпаки. Я вже казав це публічно і хочу повторити: на місці Зеленського я би поставив свою умову. Сказав би, мовляв, що сьогодні у нас 6 листопада, і якщо до 1 грудня зустрічі не буде, то я повертаю все назад: ніякого розведення, ніяких штайнмаєрів, все буде так, як воно повинно бути — російська окупаційна армія повинна залишити українську територію, а бандитські формування — розпуститись. Тобто ще має бути виконане все необхідне, щоб на українській землі запанував мир. А це вже залежить від того, як себе поводитиме Росія. Крім того, ми повинні зробити це спільно з нашими партнерами. Ось це була б серйозна заявка на успіх, а не коли ми посуваємось все далі й далі.

Я би дуже хотів, щоб після заяви Путіна у нашого президента відпали останні ілюзії та надії на те, що з ним можна про щось домовлятися. Це не та країна, не та ідеологія і не та, зрештою, культура. Це азійський спосіб мислення, що не співпадає з європейським. Через російську позицію процес миролюбства, який був запущений ще до виборів — і тут немає вини Зеленського — нині тріщить по швах, треба мати мужність сказати наступне. «Дорогі українці, я вам обіцяв, що зроблю все від мене залежне, щоб домовитись про мирне врегулювання. Я пішов на поступки — навіть коштом свого рейтингу. Я дав доручення підписати так звані умови Штайнмаєра. Я дав доручення на розведення, хоча воно нам невигідне, та інше. Проте я бачу, що це не дає своїх результатів. Тому зараз ми разом з військовими, експертами та аналітиками будемо думати над іншим варіантом вирішення цієї проблеми. Що він передбачатиме, ми вам розповімо трохи пізніше».

І так, не виключено, що одним із них може бути і стіна. Діючи в такий спосіб, ми повинні думати не головами тих, хто живе на Донбасі, а інтересами всієї України. Бо в нас частенько виходить так, що ми говоримо — але ж там живуть наші громадяни, якою вони про це думки? Правильно, проте їх там 2−3 мільйони, а тут — 37. То я перепрошую, ми будемо ставити на одні шальки терезів інтереси переважної більшості й переважної меншості? Безумовно, не без толерантності. Йдеться не про те, що ми повинні відмовитись від своїх громадян і територій, але ми повинні чітко сказати, що позаяк останні є окупованими, то всю відповідальність за те, що там нині відбувається, несе країна-окупант, тобто Російська Федерація. І коли виникнуть обставини, що ми повернемо цю територію, то ми зробимо все належне, щоб вона максимально швидко інтегрувалась у демократичну, вільну, незалежну українську державу. На це будуть спрямовані всі наші зусилля, і це буде чесно та справедливо. Ми не можемо ставати заручниками того, що якась мала частина нашої території стала окупованою, і там живуть наші громадяни — ми маємо думати про інтереси країни в цілому.

Наша зовнішня політика щодо Росії все ж змінюється. І змінюється об'єктивно, тому що як для людини, яка ще не була посвячена у деталі всього того, що відбувається, у Зеленського могла бути одна низка дій, а коли зараз він щодня з різних сторін отримує інформацію дуже чітку і правдиву, то не реагувати на це неможливо. Тож я дуже сподіваюсь і вірю, що аналізуючи прочитане і побачене, Зеленський приходить до висновку: Росія — це країна, з якою домовитись про щось не можна в принципі. Бо навіть якщо ти з нею домовишся, то це ще зовсім не означає, що вона виконуватиме те, що зафіксовано. Ми маємо купу прикладів віроломства Російської Федерації.

Рух «Ні капітуляції!», до якого я маю честь належати — це насправді допомога президенту Зеленському в спротиві проти тих, хто його до цієї капітуляції штовхає. У недавно опублікованій «Українській доктрині безпеки і миру» пропонуються кроки реалістичніші за нинішні. Варто сприймати це як запрошення до дискусії, а не догму чи пропозицію. Ми не претендуємо на те, що це мудрість в останній інстанції, проте справді пропозиція як владі, так і громадянському суспільству спільно подумати над тим, яким чином нам найкраще вийти з цієї ситуації. Але не шляхом поступок і капітуляції. І я думаю, що заяви Зеленського про те, що вибори на Донбасі відбудуться тільки після виконання безпекових умов — це вже свідчення того, що зміна нашої позиції щодо Росії відбувається.

Джерело