Чому місія МВФ наразі неможлива

Місія МВФ поїхала з України без оголошення підсумків перемовин з урядом. Надання чергового траншу відкладається.

Наразі, до кінця року, це не створює проблем жодній зі сторін, тому що в уряду є гроші від продажу облігацій, на які раптово з'явився попит після президентських виборів. Анонімні інвестори заплатили за ці облігації 4 мільярди доларів.

Чому інвестори купують їх? Бо бачать у цьому вигоду: за ними виплачується понад 16 відсотків річних. Облігації ІндіЇ та БразиліЇ, для порівняння, дають покупцям 7% річних, а Німеччини чи Японії - менше 1%. Чим більший ризик, що держава відмовиться платити власникам облігацій, тим більшу дохідність вимагають покупці. Отже, хто не хоче ризикувати грішми, купує німецькі або японські облігації, а той, хто хоче погратися в більш азартні ігри, купує ризиковані облігації, до яких належать і бразильські, і українські. Якщо пощастить, то можна заробити набагато більше на українських або бразильських. А якщо ні, то втрати можуть бути значними і сягати суми, що була заплачена за облігації, мінус отримані відсотки за купонами. Це в теорії, яка пояснює чому взагалі виникає попит на облігації українського чи бразильського урядів.

Але ця теорія не бере до уваги новацій, запроваджених такими «винахідниками» ринку державних облігацій, яким був голова правління Нацбанку України за часів Януковича — Сергій Арбузов. Якщо напевне знати, коли уряд буде дотримуватися зобов'язань за випущеними облігаціями, а коли ні, то можна заробляти багато та без усякого ризику. Пан Арбузов став власником фірми-нерезидента, і ця фірма скуповувала облігації, коли вони дешевшали, бо знав, що уряд не оголосить щодо них дефолту. Коли ж ринок був оптимістично налаштований, і ціни на облігації зростали, він міг їх продавати, щоби потім закуповувати ще більше. Пан Арбузов не був першим в історії людства посадовцем, хто збагатився на ринку цінних паперів завдяки володінню інформацією, що недоступна іншим гравцям. Його духовним вчителем можна вважати французького міністра та бізнесмена часів Наполеона Бонапарта- Шарля Талейрана, який після переговорів з англійським урядом прямо звідти їхав до лондонської біржі. Першим купував акції компаній, які виростуть у ціні, як тільки оприлюднять ту інформацію, яку вже мав. Потім їх негайно продавав. Тому його нащадки і зараз, через 180 років по смерті Талейрана, можуть собі дозволити ніде не працювати і насолоджуватися життям на заощадження їхнього пращура. Нацбанк України, завдяки титанічним зусиллям Валерії Гонтарєвої, є очищеним від поганої аури, яку створив там її попередник Сергій Арбузов. Крім того, Нацбанк є незалежним від уряду і тому зберігає душевний спокій Олімпійських богів, спостерігаючи, як гривня зміцнює свої позиції щодо долара. Зміцнення гривні йде на користь імпортерам і засмучує експортерів вітчизняної продукції. Експортери металургійної та сільськогосподарської продукції - двох найбільших галузей українського експорту, дістають на виручені за кордоном долари менше гривень, коли міняють свої долари на гривні. У перспективі це призведе до ще більшого дефіциту зовнішньої торгівлі, оскільки сприяє збільшенню імпорту і скороченню експорту продукції. А наразі у нас імпорт і так набагато перевищує експорт.

Мабуть, такі «досягнення» мала на увазі пані Гонтарєва, коли похвалялася у інтерв'ю своїми макроекономічними успіхами. Якщо би професор Бен Бернанке (американський економіст, колишній голова Федеральної резервної системи США, голова ради економічних експертів при Білому домі) прочитав інтерв'ю пані Гонтарєвої, то неодмінно записався у чергу, щоби взяти у неї платні уроки з макроекономіки.

Насправді ж вплив Нацбанку України на макроекономічні показники є обмеженим. Це пов'язано з тим, що єдине, чого вимагає від нього МВФ, — утримувати загальне підвищення цін на товари та послуги не вище певного рівня. Це називається співучим словосполученням: «інфляційне таргетування».

Основним інструментом вгамовування інфляції, який використовує Нацбанк, є облікова ставка. Це відсоток, під який Нацбанк України буде позичати гроші комерційним банкам, якщо вони звернуться за позикою. Коли Нацбанк хоче зменшити інфляцію, він підвищує облікову ставку. Тоді гроші стають «дорогими», тобто їх стає дорого позичати. Облікова ставка Нацбанку наразі становить 17%. Це означає, що комерційні банки, які позичають гроші нам з вами, не можуть самі дістати кредит дешевше, ніж під 17% річних. Відповідно, комерційні банки видають позики під ще більший відсоток, щоби і самим щось заробити.

Але ця висока облікова ставка вбиває виробників продукції, особливо, малих та середніх. Пересічний підприємець три рази подумає, перш ніж взяти позику під 20% або вище. Бо йому треба добряче попотіти лише для того, щоби виплачувати банку відсотки.

Таку практику інфляційного таргетування можна порівняти з методом обмеження швидкості бігуна. Нацбанк обв'язує тулуб бігуна мотузкою, перекидає решту мотузки через блок і починає тягнути за кінець мотузки щораз, коли йому здається, що бігун біжить занадто швидко. Якщо банк потягне трохи сильніше, то бігун відривається від землі і продовжує швидко перебирати дригами, але при цьому залишається на тому самому місці. Мета досягнута — інфляційне таргетування справляє тріумф. Голова правління Нацбанку дістає за це подяку від МВФ і престижну роботу, скажімо, у Лондоні, після закінчення своєї каденції у Нацбанку України.

А що робити українським виробникам продукції? Брати кредит під високі відсотки в банків вони, зрозуміло, не хочуть. Тоді кажуть Нацбанку, і в його особі усій державі: «Ви хотіли нас „сдєлать“? Не вийде!» І вигадують шахрайську схему, яка дозволяє їм діставати кредит дешево. Навіть задарма. Для цього відкривають новий банк, який має на меті позичати гроші тільки тим підприємствам, які належать власнику цього банку. Цей банк бере гроші у населення і позичає їх своїм підприємствам.

Коли гроші позичають чужим підприємствам, з них беруть серйозну заставу, щоби в разі відмови боржника сплачувати кредит. Зазвичай, заставу беруть дорожчу, ніж сума кредиту, щоби у разі продажу цієї застави відшкодувати позичені гроші. А своїм позичальникам дають позику без застави. Це призводить до того, що боржники не віддають позик, і банк не може відшкодувати заподіяні цим збитки. Коли таких збитків накопичується у великій кількості, цього вже не можливо приховати, і банк оголошують банкрутом. Вкладники банку біжать до Фонду гарантування вкладів за відшкодуванням своїх депозитів. Фонд гарантування вкладів бере майно, що залишилося від цього банку та продає його, щоби відшкодувати депозити вкладників. Але виручених від продажу майна коштів, зрозуміло, не вистачає. Тоді Фонд гарантування вкладів йде до уряду з проханням покрити збитки, і уряд з бюджетних коштів оплачує заздалегідь сплановане шахрайство власників банків.

Отже, як і в тисячах інших схем-шахрайств, в решті-решт платить бюджет, розпорядником якого є уряд. Тому-то він у боргах, як у шовках.

Коли пані Гонтарєва прийшла до Нацбанку, переважна більшість зі 170 українських банків працювала саме за такою шахрайською схемою. Це ні для кого не було таємницею. І МВФ про це було відомо. Пані Гонтарєвій теж, бо не була новачком у банківському світі. Чотири роки хазяйнування «міцних господарників» з Донецька, а особливо найздібнішого потрошителя державного бюджету (а за сумісництвом Голови правління Нацбанку України) — Сергія Арбузова, ні до чого іншого призвести і не могли.

«Донецькі» так розкрадали бюджет, ніби завтрішнього дня не існувало. Можливо, знали наперед, що Росія все одно загарбає Україну, і тому треба все розкрасти якомога скоріше.

Щоби шахрайська схема стала для всіх очевидною, потрібно, щоби банк спочатку збанкрутував. Власники ПриватБанку вважали, що Приват ніколи не збанкрутує, бо у ньому зберігаються депозити 20 мільйонів людей, і держава не може допустити його банкрутства. А якщо банк не збанкрутує, то завжди є можливість в разі необхідності повернути надані своїм фірмам кредити, бо це ж залежить, урешті-решт, від самих власників банку. В такому випадку ніхто ніколи б і не дізнався, що промислові підприємства власників ПриватБанку, по суті, користувалися безплатним кредитом. А навіть якби і дізналися, то кому від цього збитки? Нікому, хіба когось жаба здусила би від заздрощів.

Тому співвласники Привату Коломойський та Боголюбов і не боялися потрапити на гачок через наживку Нацбанку, яка називається гарним словом «рефінансування». Вони не зважали на високий відсоток цієї позики, коли населення почало масово знімати гроші з депозитів у ПриватБанку, бо розуміли, що головне — не допустити банкрутства банку. Це розуміли і Нацбанк, і МВФ, який, у свою чергу, був постачальником грошей до Нацбанку. І МВФ, і Гонтарєва, і обидва співвласники ПриватБанку знали, що в разі банкрутства вилізе на світ Божий той факт, що Приват, як і десятки інших збанкрутілих банків, кредитував здебільшого «свої» промислові компанії.

А населення продовжувало знімати депозити, і Приват замість того, щоби наказати своїм підприємствам повертати позики для виплати вкладникам депозитів, зажадав нового рефінансування від Нацбанку. Бо прискорене повернення позик від підприємств, що належали групі Приват, могло призвести до банкрутсва цих підприємств. Крім того, не було ніяких гарантій, що населення заспокоїться і перестане знімати гроші з депозитів.

Нерви були напружені у всіх: МВФ не хотів більше за таких обставин ризикувати своїми грошима, які надав Нацбанку, а той у свою чергу позичав Привату.

Тому Гонтарєва, нарешті, отримала з МВФ команду «фас». Групою Приват вирішили пожертвувати, щоби відновити фінансову стабільність Нацбанку та всієї банківської системи України.

Припинення рефінансування від Нацбанку і невідповідність вимогам регулятора щодо ліквідності, не залишало вибору і власникам групи Приват. Вони змушені були погодитися на націоналізацію ПриватБанку. В іншому випадку банкрутство було неминучим. Але і націоналізація висвітлювала факт неповернення кредитів, які надавав ПриватБанк своїм підприємствам. Питання було, чи це 70% «своїх» підприємств, як вважав професор Ослунд, чи 99%, як стверджувала Гонтарєва.

Це було важливо тому, що неповернуті кредити «своїм» підприємствам мав повертати Коломойський, а неповернуті кредити чужих підприємств не лягали тягарем на власників Привату.

Ця націоналізація була проведена за згодою всіх сторін цієї драми. Між Нацбанком України та співвласниками групи Приват була підписана угода, текст якої, наскільки мені відомо, не оприлюднено і досі.

З точки зору МВФ та Нацбанку України, на групі Приват було поставлено хрест. Усе майно Коломойського та Боголюбова мало піти з молотка для покриття діри у 5,5 мільярда доларів, яку покрило Міністерство фінансів, та 2 мільярдів доларів рефінансування.

Та раптом, у березні 2019 року, група Приват, як чарівний птах Фенікс, постала з мертвих. Це роздратувало як МВФ, так і декого з українських олігархів, які, мабуть, вже планували, яке саме приватівське майно придбають, коли Нацбанк виставить це майно на продаж. Ця ситуація нагадує старий анекдот. Привозить чоловік тещу до лікарні і через деякий час виходить лікар та оголошує, що його теща померла. Невтішний зять не може втримати сліз і голосно ридає. Знову виходить лікар і щиро перепрошуючи повідомляє, що припустився помилки, бо померла чиясь інша теща. Зять раптом припиняє голосити та й каже: «Ні-ні. так не піде. Померла то померла.»

Тому, щоб не чекати, коли зять погодиться на нові реалії, в яких теща на ім'я Ігор Валерійович знову перебуває у грі, бажано створити комісію з осіб, які мають довіру усіх сторін. Наприклад, на чолі з президентом Ющенком, який розуміється на банківських тонкощах, бо був свого часу головою правління Нацбанку. Комісія вирішить 70 чи 99% кредитів були пов'язаними. А це, своєю чергою, визначить, чи несе Коломойський відповідальність за 4 або за всі 5,5 мільярда доларів нестачі у Приваті. Сума у 4 мільярди якось дивно збігається з тими 4 мільярдами, які іноземні інвестори дали уряду України у обмін на облігації, але це, звісно, просте співпадіння.