Пограємо в Донбас. Чого Кремль хоче від України?

У цій ситуації нічого не може стати проривом. Я це казав п’ять років тому, і повторю зараз — сюжети такого штибу закінчуються однаково. Так, як це було на прикладі Придністров'я, Нагірного Карабаху, Абхазії, Південної Осетії або Північного Кіпру. Тобто формуються якісь проміжні територіальні структури, невизнані міжнародною спільнотою, з не дуже зрозумілим правовим статусом, які одна сторона не хоче віддати, а інша — не може або не хоче завоювати.

Тому формула Штайнмаєра — не вирішення. По-перше, її навіть розуміють сторони по-різному — свідченням цього є підписання окремих чи то документів, чи то листів. По-друге, нескінченне пересмикування взаємними звинуваченнями з приводу того, що за чим має слідувати. Ну, а потім — вдалося провести чесні вибори з погляду ОБСЄ або БДІПЛ чи ні. Звісно, у ЛДНР казатимуть, що вибори були зразком демократії, а українська сторона — заперечуватиме це. І для цього напевно знайдеться маса обґрунтованих причин: у таких режимах як ЛДНР вільні вибори неможливі за визначенням. Та й Росія, звісно, не захоче віддати Україні кордон. Бо якщо кордон закритий, то як перекидати туди силовиків і зброю?

Обмінятися полоненими і припинити систематичний обстріл територій — думаю, це максимум, чого можна досягти на Донбасі. І це вже було б величезним досягненням для Зеленського. Адже якщо Порошенко був — та й просто змушений був стати — «президентом війни», то Зеленський, звичайно, намагається займати позицію голубину. Такий вже у нього мандат — він йшов на президентський пост з обіцянкою закінчити війну. І цілком можливо, що він її закінчить, і це дійсно буде великим досягненням. Але ніяк не радикальним проривом: Москва своїх не здасть, а Україна завоювати цю територію не може. І, на щастя, вже й не дуже хоче.

Так, сперечатися щодо цього можна скільки завгодно, але ось той же ЄС не дозволить відновлення воєнних дій. Йому це треба найменше. Так само, як і США. Та й Росії, втім. Кремлю просто необхідно мінімізувати свої витрати на підтримку донбаського режиму, а за розбиті чашки змусити платити Україну. Звісно, завжди знайдеться десь третина українських виборців — особливо тих, хто воював — які захочуть «добити» Донбас. Їм здається, що це можливо. Але чим більше Україна тиснутиме, тим більше професійних військових перекидатиме Росія. Тому військового рішення немає. Та й політичного, я б сказав — теж.

Візьмімо знову Придністров'я. Зрозуміло, що це чорна діра — там, як і в ЛДНР, ніхто жити не буде. Але на те, щоб всерйоз поступитися цією територією Києву, Москва не піде. А ось гібридний розклад дуже навіть її влаштовує. Стратегічна мета зрозуміла — про Крим забудьте, ця тема навіть не обговорюється, а ось навколо ЛДНР можна пограти в дипломатію, політику. Звинувачувати партнерів у тому, що вони не розуміють, не підписують, торпедують. Точно те саме говоритиме українська сторона — і в обох сторін будуть переконливі доводи. Точно так само, як вони є навколо Північного Кіпру. Ніхто цю територію не визнав: грецька сторона вважає її анексованою Туреччиною, а турецька — незалежною державою, де народ має право на суверенітет. Приблизно таку ж логіку буде підтримувати й Москва.

А Київ що? Там теж різні люди: хтось вважає так, а хтось інакше. Але ж я кажу не про те, що добре, погано, правильно чи неправильно, а про те, що зазвичай у таких випадках буває. А буває саме так, як у Придністров'ї чи Нагірному Карабасі. Ні миру, ні війни. Донбас бачиться такою собі прокладкою, проксі, зоною в тілі України, куди можна в разі чого підкинути гасу. Та так, щоб загорілося, і Києву занадто добре не було. І щоб успіхи уряду мінімізувати, якщо раптом в Україні почнеться економічне зростання.

Джерело