Передплата 2024 ВЗ

Ми — це ми

Олег Сєнцов, щойно повернувшися з російських катівень, закликав українців не ворогувати, не сваритися поміж собою. Важко не приєднатися до такого заклику, не нагадати собі, що усі ж бо ми – однієї матері-України діти, від Ужгорода до Хутора Михайлівського, і т.д. Єдність потрібна як ніколи, це усвідомлюють, здається, усі: і політики, і чиновники, і рядові громадяни.

Тим часом блаблакар і надалі переміщає мене туди й сюди. В теплу пору року їжджу до мами в Рівне кілька разів на місяць, і краєвиди Київщини, Житомирщини та Рівненщини по трасі вже давно зробилися знайомими, впізнаваними, знаними напам'ять.

Кілька тижнів вересня таки ввели осінь у її законні права, рослинність почала жовтіти, та по автотрасі Київ-Рівне ще досі стоять де-не-де зелені білборди з написом «Зробимо їх ще раз 21 липня!» Певно, рекламну площу від того часу (вже майже 2 місяці) нічим іншим заповнити не вдалося. І хоча 21 липня давно вже позаду, вписано в підручники історії як іще одна перемога демократії в українському суспільстві, та все ж коли бачиш ці щити, проїжджаючи попід ними то на захід, то на схід, у голові ворушиться думка: то хто ж кого «зробив»? І до кого себе віднести: до тих, хто «зробив», чи до тих, кого «зробили»? Швидше, звісно ж, до других, проте з поправкою: не почуваєшся ти тим, кого «зробили». Почуваєшся невдоволеним, трохи навіть сердитим через нетямущість великої кількості компатріотів, та відчуття незворотності програшу немає, поки що. І наприймані на 15-годинному першому засіданні ВР у першому читанні законопроекти про відродження окупованих районів східних областей та навіть про амністію тамтешнім зарізякам не пробирають страхом. Десь, як януковицькі «закони 16 січня» — відчувалося одразу, що цим законам довгого життя не судилося. І страху не було — тільки злість накопичувалася. А від абсолютно неадекватного посту Лізи Богуцької про путч, який готує Порошенко на грудень, на твоїх вустах з'являється хіба що легенька посмішка. Еге ж, саме коли вже й Нацгвардію новий президент собі підпорядковує, тоді й пора мріяти про путч, збройне захоплення влади.

Хоча посмішка ця сповзає з обличчя, якщо припустити, що це все робиться «на випередження». Так, тоді вже й згадану Нацгвардію можна буде кинути на протестуючих: ач які, воду каламутять, путчу захотіли! Ми їх зробили «ще раз», 21 липня, а вони, бач, ніяк не вгамуються!

Отож «ми» — це таки ми, ті, кого на борді називають «їх». Ті, хто 24 серпня рукоплескав ветеранам і волонтерам під час їхнього маршу після того, як «вони» (на борді «ми»), усі в білому, залишили центральний Майдан столиці. Саме «вони» весь час підкреслюють цю розділеність, апелюючи до своїх однодумців, яких, безперечно, має бути більшість. А «ми» — меншість, і «вони нас зробили», тож пишаються тепер цією перемогою, немов виграли війну з Росією, відбудували Донбас і модернізували всю країну, вивівши її у число світових лідерів. Насправді ж ситуація виглядає дещо інакше.

Вони самі першими репетують на прохання говорити українською — «Нє нада раскаливать страну!» (Так, у їхньому розумінні саме українська мова нашу країну «розколює»!) Але самі ділять її, відокремлюючи себе від тих, кого «зробили». Й по сьогодні (принаймні до недавнього візиту в Вашінгтон і роковин Бабиного Яру) заміри підтримки влади й надалі показували понад 70 відсотків. Вони готові чекати ще і ще, їхньому терпінню воістину немає меж. Аби лише не так, як було останніх 5 років! Аби не повернутися до «армії, мови, віри», адже це так страшно, так погано. Суди працюють інтенсивно, по-стаханівськи, їхні рішення далекі від справедливості й законності, часто відверто спрямовані на шкоду державі, її економіці — але «вони нас зробили»! В зовнішній політиці грандіозний скандал, у якому наша держава і конкретно її президент виглядають максимально непривабливо. Але ж «аби не Порох»! Насувається зима, неминуче гряде підвищення тарифів на опалення. Але ж нібито вже проголошено кінець епохи бідності?! Бюджет попередньо розпиляно зі значним зменшенням фінансування гуманітарних, історичних, важливих у національному, державницькому сенсі проектів — але «вони зробили нас». Вигоди і набутки від цієї перемоги вони собі вигадають. У київському «Хрещатик-плаза», в серці золотверхої нашої столиці, мені нещодавно дівчина-рецепціоністка вже відповіла на прохання говорити українською: «Я імєю право гаваріть па-рускі…» Вона відчуває вітер змін, вона відчуває те полегшення, звільнення від почуття, котре її гнітило, — «Та шо ж ето украінци хотят всьо па украінскі! Нєльзя же так!» Російськомовна киянка-лівачка писала в мережах, що їй бракуватиме пам'ятника Леніну в Києві. Зміни, які пройшли за попереднього президента, й особливо декомунізація, відверто дратували їх — тих, котрі «зробили». Історія з перейменуванням проспекту Жукова на Григоренка у Харкові чітко показала, що реакція не бариться, і при найменшому послабленні патріотичного натиску негайно просувається вперед, як доблесні війська «тієї сторони» (означення президента!) на позиції, залишені ЗСУ в односторонньому порядку.

Отож, є ми і є вони — ті, котрі «зробили». Щити вздовж траси нагадують про це усім, хто проїздить, хто має очі і вміє читати.

Джерело

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень