Чийого успіху «бояться патріоти»?

Особливо висновок соціолога про те, що, мовляв, «патріоти бояться успіхів Зеленського». Висновок не те що контраверсійний, а взагалі безпідставний. Особа, яку за визначенням можна долучити до когорти інтелектуалів, і, без сумніву, патріотів, вдається до очевидної маніпуляції.

Критикуючи новообраного президента і його «зелену команду», проукраїнськи налаштовані громадяни аж ніяк не бажають зла державі. Навпаки, дії Зеленського, які підуть на користь загальній справі зміцнення, розвитку, процвітання, будуть однозначно вітатися ними. І, звісно, разом зі сприйняттям такої політики ширитиметься й розуміння складності завдань, які постали перед президентом-неофітом. Інша річ, що ні перших сто днів, ні наступні декади перебування Зе! на найвищій посаді не дають підстав для таких висновків і навіть надій на корекцію курсу.

Ніхто ж не винен Зеленському у тому, що його звинувачують в узурпації влади. Варто тільки побіжно оглянути список призначень на важливі посади, як бачимо, що «нові обличчя» підбиралися з найближчого кола президента, тобто прийшли у владу завдяки кумівству, непотизму, бізнес-зв'язкам та іншим, далеко не державним, інтересам. Не кажу вже про хаотичне рекрутування кандидатів у народні депутати «Слугою народу», у висліді чого маємо, мабуть, найнепрофесійніший, найбезвідповідальніший парламент за усі часи незалежності. Ба більше! У виборчому кастингу Зе! і Ко переслідували цілком визначену мету: сформувати керований, слухняний і безпринципний найвищий законодавчий орган, аби руками здебільшого дилетантів ухвалювати потрібні для певного кола осіб закони.

Ніхто з патріотів чи інших, обвинувачених у зацікавленості у «неуспіху» Зеленського, не асистував президентові при написанні законопроєктів, які перекреслюють незалежність антикорупційних органів, — зокрема НАБУ, ДБР та ВККСУ, ніхто не пропонував кандидатуру генпрокурора («на 100 відсотків мого»!).

Ніхто з опонентів нової команди не стояв біля Зеленського під час його скандальних телефонних перемовин з Трампом. І навряд чи хтось із критиків нового очільника країни тішиться, що у делікатній та екстраважливій справі дипломатії він поводиться, мов слон у порцеляновій крамничці. Хіба є підстави для зловтіхи від того, що однією необережною фразою у тій розмові було зруйновано добрі і партнерські стосунки з Європою, поставлено на карту відносини з тими ж таки США?

Про перемоги у справі завершення війни взагалі не йдеться. Бо, по-перше, сам Зеленський вважає, услід за сумнівним персонажем хемінгвеївського роману, що «війни не завершуються перемогами». По-друге, знову ж таки, ми нічого не знаємо про суть неодноразових телефонних перемовин київського абонента з кремлівським візаві… І навряд чи прозорості у цій справі зарадять петиції з вимогами оприлюднення змісту таких розмов.

У зв’язку із закидами Головахи на адресу патріотів мені пригадалася історія зі шведською школяркою Гретою Тунберг, яка раптом (достоту, як Зеленський політиком) стала «іконою» псевдоекологічного протесту. Її звинувачення на адресу ООН, «сильних цього світу» у байдужості до природоохоронних проблем планети спричинили захоплення та ейфорію. Однак, коли захват і обожнення ущухли, з’ясувалося, що Грета — вдалий комерційний проект, у який влито купу грошей, зокрема біржевим фахівцем Інгмаром Рентцхогом, а відтак, щойно колишній «татечко» розчарувався у своїй протеже, — мільйонером-ріелтором зі Штудгарта з сумнівною репутацією.

Попри фінансову вигоду, проект «Грета-Окозамилювання» (так називає нашу героїню шведська преса) — на руку лівакам-популістам. Особливо зараз, коли «продавці ілюзій» відчувають неочікувані поразки, зокрема в Італії, Великій Британії тощо. «Зелена» школярка відкриває новий фронт для «обіцянок без пробачень», для маніпулювання настроями обивателя, застрашеного привидом «кліматичного апокаліпсису».

Зеленський також мав би стати «іконою» успіху популізму в одній окремо взятій країні. Для цього йому потрібно лише змусити громадян забути про те, що вони живуть в державі, яка воює з «русскім міром», переконати обивателя у тому, що його проблеми — тарифи, пенсії, самопочуття, — куди важливіші, ніж ідея незалежності і свободи. Для цього вкрай потрібні цапи-відбувайли з попередників і пошук ворогів не за «порєбріком», а у власній хаті.

Але цього замало. Щоб виправдати передвиборчі обіцянки, Зеленський мусив би ініціювати деолігархізацію українського життя. Однак, як свідчить досвід перших місяців його правління, ця місія нездійсненна. Схоже до Грети Тунберг, Зеленський з’явився на політичній сцені як інструмент реваншу і здобуття майбутніх жирних бонусів однією особою — Ігорем Коломойським.

Тож, повертаючись до тези Головахи, — чийого успіху «бояться патріоти» — Зеленського чи Коломойського?