Привид Мюнхена-2

Вочевидь, у Москві ухвалили принципове рішення — Донбас залишати. А причини цьому — і зовнішньополітичні, і внутрішні проблеми держави російської.

Останні місцеві вибори, особливо в Москві, неприховано засвідчили зростання опозиційних настроїв. Ще тривожнішим для властей є поширення їх у регіони. Причин багато, і не завжди вони мають політичний характер, але завзятість і місцевих, і московських очільників радикалізує протести, в них дедалі частіше з’являються політичні гасла і звучать подібні вимоги.

Якщо казати про останні вибори, то в столиці Бурятії — Улан-Уде — продовжується мітинг, учасники якого вимагають уже не лише нових виборів, а й відставки очільників республіки. Мітинг уже розганяли, деяких особливо активних заарештували, але люди знову виходять на центральну площу.

Можна називати й інші регіони, де виникає і зростає напруженість. І це дуже погана ознака для російської влади, адже наступного року мають відбутися вибори до Державної думи, і в якому вигляді Росія до них наблизиться, є дуже великим запитанням.

Цікаво, що російські пропагандисти на чолі з самим ВВП припинили фактично казати про добрий вплив економічних санкцій. Навпаки, нехай і в обережній формі, з’являються вислови, що країна залишається на узбіччі технічного прогресу, і вже 2021—2022 рр. почнеться падіння видобутку нафти. Поки на 3—4%, а це декілька десятків мільйонів тонн, але далі вона падатиме за експонентою. Потрібно освоювати нові родовища, проте такі технології й устаткування є лише на Заході, а вони під санкціями.

У стратегічному сенсі Китай дуже розчарував Володимира Путіна. У Пекіні не захотіли приєднуватися до антизахідного походу російського президента. Більш того, китайські очільники замість протистояння обрали політику пошуку компромісів та поступок. Зокрема, вони пообіцяли не тиснути силою на виступи в Гонконзі і зберегти його статус.

Усе це й інші чинники примушують Путіна шукати способів виходу із двох конфліктів на пострадянському просторі. Це Придністров’я та Донбас. Вони тліють лише через російську підтримку і на сьогодні втрачають свій сенс.

З однієї причини. Підтримка конфліктної ситуації в Придністров’ї та Донбасі аніскільки не зменшила, а, навпаки, лише збільшила прозахідний рух Києва та Кишинева.

Водночас такі міркування не зменшують бажання Кремля втиснути окуповану територію Донбасу в тіло України, що дозволило б Москві вийти з конфлікту на своїх умовах.

Зараз російська пропаганда розкручує тезу про те, що на Донбасі поспіль орієнтоване на Росію населення, і його інтеграція до України не на особливих умовах неможлива — аж до появи партизан і терористів. І ось ці обставини для дуже людинолюбної Москви є стримуючим чинником, щоб залишити Донбас. З такого посилання можна зробити висновок, що для запобігання репресіям, які, а priori проводитиме українська влада, і потрібен так званий особливий статус Донбасу. Начебто реалізація його можлива за «формулою Штайнмаєра».

Проблема інтеграції окупованого Донбасу насправді існує, але гуманітарна складова, якою хизується Москва з пропагандистських міркувань, її не хвилює. Досить пригадати, скільки жертв зумовила інтеграція повсталої Чечні та відновлення в ній так званого конституційного порядку.

Наша проблема в тому, що дещо змінилася міжнародна ситуація порівняно з 2014—2015 рр. Через внутрішні причини Дональду Трампу та Еммануелю Макрону дуже потрібні зовнішньополітичні перемоги.

Американський президент вважав за краще відмовитися від послуг Джона Болтона, оскільки вирішив почати домовлятися з Іраном. Для цієї комбінації йому знадобилася якщо не допомога, то нейтралітет Путіна. Тегеран у якомусь сенсі покладався на підтримку Росії, і Трампу важливо було послабити співпрацю на осі Тегеран — Москва. Заради цього чимось потрібно було Москві поступитися. Чинити тиск на Київ, аби він погодився на якісь поступки та компроміси Москві, вбачалося меншим злом, ніж ескалація конфлікту в Перській затоці. У чому будуть ці поступки — для Трампа не настільки важливо. Головне, щоб на це погодився Київ, і вони задовольнили Москву.

Зі свого боку, зовнішньополітична перемога в поверненні Росії до G7 і перетвореннях цієї групи на G8 повинна висунути французького президента Макрона в лідери ЄС і далі у світовому масштабі. У Парижі квапляться скористатися послабленням Німеччини через деяку фрагментацію в земельних парламентах, що може відобразитися на виборах до бундестагу та поступовим відходом Ангели Меркель від справ. Поки в Берліні з’явиться політик її рівня, утворюється деякий політичний європейський вакуум, який і квапиться своєю фігурою заповнити Макрон.

Як вважає Париж, успіх на українському напрямку може стати тим чинником, який закріпить нову роль французького президента. Залишилося зовсім небагато. Не миттям, то катанням домогтися від Києва поступок, що задовольнять Москву і таким чином закрити українське питання.

Навіть за умовності історичних паралелей усе це дуже нагадує мюнхенську змову. З усіма її наслідками. Що ж можна протиставити цій політиці тиску?

По-перше, непохитність. За всієї експансивності американського президента не варто чекати дуже крутого повороту американської політики і щодо Росії, і щодо України. Вашингтонський істеблішмент налаштований дуже антиросійськи, і Трамп змушений на це зважати. Попри небажання, він був змушений відновити фінансування допомоги Україні через різку негативну реакцію Конгресу.

По-друге. Ніхто не чинитиме депортації в разі інтеграції Донбасу. Водночас усі, хто бажає, можуть спокійно і в прийнятні терміни виїхати куди побажають і де їх приймуть.

Але разом із тим потрібно непорушно дотримуватись позиції, що учасники збройних зіткнень повинні нести відповідальність за свої дії. Не повинно бути суцільної амністії, на чому наполягає Росія, але й колективної провини. З кожним учасником війни проти України треба розбиратися й ухвалювати рішення індивідуально. Це можна закріпити письмово, якщо так дуже хочеться Росії.

По-третє. Питання мови, яким хизується Москва, повинне вирішуватися на загальноукраїнському рівні законом про мови національних меншин. У цьому сенсі Донбас не повинен мати жодних преференцій і жодних особливостей. Це дві такі ж області України, як і всі інші.

По-четверте. Київ не повинен брати жодних зобов’язань щодо зміни конституції для виконання рішень, наприклад нормандського формату. Це принципове питання. Конституційні зміни — це внутрішня справа України, а не міжнародних форумів і зустрічей.

У Європі, вочевидь, витає погоджувальний дух. З’явилося гостре бажання змовитися з Москвою за мюнхенськими лекалами.

Свого часу чехословацьким очільникам не вистачило сміливості розпочати збройну боротьбу з Гітлером. Маючи четверту і добре озброєну армію в Європі, вони цілком могли захистити свою країну.

Ми воюємо за Україну. І це дає надію, що привид Мюнхена не матеріалізується, скільки б і будь-хто цього не хотів би.

Джерело